Розділ сьомий

Світлана

Репетиційна зала оркестру зустріла мене несподіваною для цього місця тишею. Вона не зруйнувалась навіть після того, як  ми почали грати. Дирижер говорив до мене, всі інші теж привітно всміхалися, але я шкірою відчувала, що щось не так.

Запитати вдалося тільки через кілька годин, коли репетиція вже скінчилась, і ми всі розходилися по домах.

– Чому всі так на мене позирають? – поцікавилась я у Каті, сподіваючись, що подруга дасть щиру відповідь.

Вона доволі спокійно знизала плечима.

– Просто заздрять, не звертай уваги. Багато хто хотів би мати такого чоловіка, як Богдан Звірецький, останнім часом тільки про нього всі й говорять.

– В оркестрі знають про Богдана?

– А ти думаєш, чого тобі дозволили взяти чергову паузу?

– У нас не було виступів, і я піаністка, а не скрипалька, тож можу займатись віддалено. Директор же сам сказав, і в мене були ноти, тож… Хіба я зараз погано заграла?

– Ти граєш чудово, Лано, – всміхнулась подруга. – Але ж справа не тільки у майстерності. У нас справді була тривала перерва, але, як бачиш, ми й не мали потреби шукати де грати, ну, крім камерної групи, тому що твій чоловік взяв витрати на тебе.

 Ми з Катею підтримували спілкування увесь цей час, і я сподівалась, що ми з нею близькі, але вона і півсловом не обмовилась про те, що Богдан за щось платив. Напевне, вважала, що я в курсі. Звірецький теж не говорив нічого, і от він, ймовірніше за все, просто хотів, щоб я ні про що не дізналась, Мені важко було сказати, що я відчувала, відкриваючи ще один шар таємниці, і яких стосунків у колективі могла очікувати після всього.

– Радій, що в тебе такий чуйний наречений, – підморгнула мені подруга. – Зрештою, людина з таким статусом могла просто зажадати, аби ти сиділа вдома під замком, тільки виходила з ним, куди він скаже.

– Богдан інакший, – я не стала казати, що сама ще достоту не знаю, який саме Богдан, бо, попри те, що ми зблизилися, нормальними стосунками це було назвати важко.

Я досі згадувала, якими очима на нього дивився Андрій, мамин колишній. Там був страх і щось ще, що не вдавалось повноцінно описати словами. Я розуміла, що сама попросила викинути цього чоловіка геть з нашого дому, але тепер не знала, що з цього приводу відчувати. Можливо, просто не чекала, що у Богдана стільки різноманітних вмінь.

– Ти зараз куди? – безтурботно посміхаючись, спитала у мене Катя. – Додому, як завжди? Чи, можливо, ти більше не полонянка лікарень?

– З мамою сьогодні медсестра, та й вона сама вже непогано справляється, – посміхнулась я. – Так що ти права, більше не полонянка. Власне, я їду обирати сукню та знайомитись з потенційним організатором весілля. Воно вже скоро…

– Сподіваюсь, я запрошена?

Ми навіть не обговорювали список гостей… Богдан же не проти, якщо я когось покличу?

– Звісно, – кивнула я. – Як мені виходити заміж без подруги?.. Крім того, я саме хотіла тебе попросити поїхати обирати сукню зі мною. Думаю, мені знадобиться… Допомога і присутність близької людини. Маму я точно покликати не можу, вона ще не в тому стані, аби тягати її по таких заходах.

– Ну, якщо ти цього хочеш, то звісно. Їдьмо!

Катя щиро та білозубо посміхалась, ніби не помічаючи мого дискомфорту, і я була їй за це вдячна. Поруч з подружкою я почувалась спокійніше, ніби вона дозволяла знизити трішки рівень невідомості. Крім того, погляд збоку не завадить. Я не надто розбиралася в весільних сукнях.

Коли ми вийшли на вулицю, на паркінгу вже стояв автомобіль. Богдан попереджав, що відправить водія, але я все одно зніяковіла, коли чоловік підійшов до мене. Ми були знайомі, бачились раз чи два – Звірецький сказав, що краще запам’ятовувати його людей, аби випадково не потрапити у чиюсь дбайливо розставлену пастку, бо бути дружиною бізнесмена то завжди ризик, і хоча я не чекала ніякої небезпеки, все одно намагалась швидко вивчати чужі імена та обличчя.

– Пані Світлано, – водій відчинив для мене дверцята пасажирського сидіння. – Прошу.

– Дякую, – всміхнулась я. – Катя теж їде з нами.

Водій мовчазним жестом вказав дівчині йти за ним і для неї також відчинив дверцята.

– Пані Катю, прошу.

– Ой, – Катерина зашарілась та шурнула в машину. – Слухай, як до королеви… Вау! Це в тебе тепер так завжди? Такий галантний чоловік… Особистий водій… Та це ж справжня мрія!

– Не можу сказати, що мріяла про це, але так, приємно, – всміхнувшись, кивнула я. – Богдан дбає про мене і не хоче, щоб я сама добиралася кудись, тому отак.

– Круто ж! – очі Катерини радісно блищали. – У твого Богдана раптом нема вільного брата?

Я хотіла відповісти, що нема, але раптом зрозуміла, що Звірецький взагалі не говорив про родину. І не те щоб він мало розповідав про себе, ні! Відповідав на питання, розказував, як веде бізнес, описав мені навіть жінку, що готувала йому вдома, і озивався про неї дуже теплими словами.

Але він навіть словом не згадував про свою сім’ю, так, ніби її не існувало…

– Поцікавлюсь, може, знайдемо тобі якогось кузена, – дещо натужно розсміялась я, розуміючи, що мовчанка виглядає підозріло.