Розділ шостий

Світлана

Видужання мами набирало обертів. Ще кілька місяців тому я боялась, що втрачу її назавжди, а тепер могла водити вулицями Парижа, показуючи ті кав’ярні, куди мене водив Богдан. Після п’яти тижнів реабілітації ми залишились ще на два, аби бути у денному стаціонарі, під контролем лікарів, але ночували вже в симпатичній просторій квартирі, яку винайняв Звірецький – і я не втомлювалась дякувати йому за те, як він дбав про мене і про мою маму.

Богдан здавався ідеальним чоловіком. Можливо, не без недоліків – я бачила, що він запальний, буває мовчазним, досі не захотів пояснити, нащо я взагалі йому знадобилась і що це за таке дивовижне кохання з першого погляду, – але я закривала на них очі.

Яків більше не з’являвся. Принаймні, я так собі казала, щоразу додаючи нові французькі номери до чорного списку і викреслюючи всі згадки про нього. Робити вигляд, що колишнього не існує, виявилось простіше, ніж я думала. На щастя, він більше не зважувався підійти особисто.

Зараз Франція вже залишилась за спиною. Ми повертались додому, до України, і я відчувала, що страшенно скучила. Власне, я поверталась кілька разів за час маминої реабілітації: на важливий для нашого оркестру концерт, а потім на весілля Захара Шелеста, пасинка мого батька.

Хоч ми з Захаром і не були кревними родичами, і я не була впевнена, що мене б запросили, якби я не була в парі з Богданом, я все одно раділа за нього. Принаймні, комусь вдалось поставити триклятого Смольченка, мого татка, на місце.

Батько багато кому наробив зла. Добре, що бодай зараз не відсвічував і намагався не попадатись на очі ні мені, ні тим паче Богданові.

…Та все ж, з поверненням в Україну я відчула і втому, що накопичилась за увесь цей час на чужині.  Зараз, втретє піднявшись сходами, щоб занести всі мамині речі, була готова прямо тут впасти на диван та заснути. Але все одно спустилась слідом за Богданом, аби його провести.

– Тобі не треба було так бігати, тим паче, на підборах, – всміхнувся він, ласкаво торкаючись моєї щоки. – Я б сам все заніс, Лано.

– Воно не важке, лише об’ємне, тобі самому незручно, та й теж втомився б стільки носитись туди-сюди. Ми й так з мамою фактично на шиї в тебе сидимо.

– Я вже казав, і повторю ще раз: мене це анітрохи не лякає. Я не проти, аби така красуня трохи побула в мене на шиї.

– Ти мене перехвалюєш.

– А ти себе недооцінюєш і занадто багато звалюєш на себе, – м’яко відповів він. – І хто з нас чинить гірше?

– Богдане… – я зітхнула, а потім поривисто обійняла його. – Дякую.

За цей час я звикла до трепету, що спалахував в мені від кожного доторку Звірецького. Відчувала, що поступово потяг до нього переходить у почуття – і не лише у почуття вдячності, щось набагато більше, глибше.

Я закохувалась. Зі мною відбувалось те, чого я не дозволяла собі надто довго, серце поступово починало відтавати.

– Ти завжди можеш на мене покластися, – Богдан погладив мене по спині. – І розповісти мені про будь-які свої проблеми.

– Так, я розумію…

– Наприклад, про те, чому ти закрила свої соцмережі.

Я завмерла. Цю тему ми не обговорювали.

– Ти про що?..

– Раніше в тебе були відкриті сторінки. Тепер налаштування приватності змінилось.

– Ну… Ти ж у мене в друзях? – усмішка видавалась нервовою. – Хіба це проблема, що я не хочу зайвих людей, що спостерігатимуть за мною? Я не надто публічна особа.

– Так, звісно, – кивнув Богдан. – Але я хочу знати, що саме трапляється, що моя майбутня дружина раптом бажає сховатись від загалу. І чистить своїх підписників.

В горлі пересохло.

– Ти і це відстежуєш?

– Мої специ відслідковують мою активність в соцмережах і активність мого найближчого кола, аби я знав про всі серйозні зміни і не стояв, як дурень, перед журналістами, коли до мене причепляться з таким питанням.

– О. Я не знала… Я зробила щось не так? Треба змінити, повернути все як було?

– Ні, – хитнув головою Богдан. – Мене влаштовує будь-який варіант. Але я хочу знати, що до цього підштовхнуло. Щось серйозне?

Я мала сказати йому, що це через Якова. Я не хотіла, щоб він випадково знов вліз в моє життя, і закрилась на всі замки там, де могла це зробити.

Але б це означало визнати, що в моєму житті в принципі існувала така людина. А я цього не хотіла. Абсолютно.

– Ні, нічого… просто вирішила, що мені не завадить трошки більше приватності. Може, потім навпаки відкрию. Про це попереджати?..

– Не варто. Хіба що вирішиш стати блогеркою, то щоб я про це дізнався від тебе, – підморгнув мені Богдан. – Зрештою, ми наречені. До речі, про це, – він притиснув мене до себе міцніше, – коли ми проведемо весілля? Я б хотів, щоб через два-три тижні ми вже розписалися.

 Я швидко заморгала. Слова Богдана про весілля застали мене зненацька. Здавалося б, я мала бути готовою та чекати цього вже давно…

Але забула про весілля, про те, що воно взагалі колись трапиться. Просто пливла за течією, поступово звикаючи до Богдана.