Розділ п'ятий

Світлана

Франція явно йшла мамі на користь. Я не знала, які конкретно методи реабілітації тут застосовують і що роблять місцеві лікарі, але вже на четвертий день я побачила той самий блиск в очах, який не сподівалась побачити вже ніколи. Доки мама лежала в лікарні, вона була якась… Ніби випита до дна.

Тепер же я нарешті побачила її щасливою, усміхненою. Так, поки що ця посмішка здавалась слабкою і втомленою, але воно й не дивно, мама багато пережила і сильно втомлювалась.

Але вона йде на поправку.

Напевне, це впливало і на мене, бо, коли я сьогодні переступила поріг палати, мама окинула мене повним цікавості поглядом і заявила:

– Ти вся аж сяєш.

Я трішки зашарілась.

– Просто дуже рада за тебе, матусю, – я сіла на краєчок ліжка і взяла її за руку. – Ну, розповідай, як ти? Не сумуєш тут?

– Трохи важко, бо всі довкола балакають французькою, але, знаєш, нічого. Я вже починаю звикати, – розсміялась вона. – Крім того, тут є один такий симпатичний лікар…

Я розсміялась.

– Француз?

– О, так, – вона весело зблиснула очима. – Треба починати вчити мову.

– Дивись, мам, обережно, не втрать через кохання голову, – посміхнулась я. – Тим паче, через француза, якому навіть «дякую» без акценту сказати не можеш. А стосунки лікаря і пацієнтки взагалі під забороною.

– Ой, Світланко, – мама відмахнулась, – кому я насправді тут потрібна? Це так, жарти… Ти мені краще розкажи, як ти сама. Кому-кому, а тобі точно треба зустріти власне кохання, ти в мене така красунечка, всі чоловіки мають просто голову втрачати від тебе…

Раніше я б лише відмахнулась, тому що ніколи не сприймала власну зовнішність, як перевагу, хоч і знала, що досить приваблива, але зараз раптом зашарілась.

У Звіра не було інакших причин дивитись на мене, окрім, звісно, привабливого обличчя. Я не багата, у мене нема впливових друзів, нічого такого, що для нього звучало б як перевага. Проте зараз він не поводився, як з лялькою, і, здається, справді хотів мене пізнати.

Я ж, радіючи цьому, старалась не відштовхувати і не відмовлятись від спілкування. Богдан і сам мене приваблював, з кожним разом все більше. Я сподівалась, що зможу закохатись в нього – і вже, крок за кроком, йшла до цього.

Кохання – це страшно. Мамі розбивали серце двічі. Але ж Богдан мені допомагав, і… Я сподівалась, що він справді такий хороший, як це відчувалось за його словами та вчинками.

Він пробув у Франції кілька днів, і ми навіть встигли погуляти вулицями Парижа. Потім повернувся до України на ділову зустріч, але сьогодні повертався знов, і ввечері обіцяв відвести мене до місцевої опери. Я вже уявляла собі, наскільки це буде прекрасно, навіть відчувала, що маю повне право насолодитись мистецтвом. Мамі ж краще…

– Та-а-ак, – мама явно відчула паузу у розмові і придивилась до мене. – Розкажи-но, що там в тебе з чоловіком, якого ти зустріла?

– Ну, – я опустила очі, відчуваючи, що стрімко ніяковію. – Все добре. Навіть краще, ніж я могла б собі уявити. Він дуже дбайливий, і…

– Тобі з ним добре?

– Так! – випалила я і задумалась, чи це справді так. Здається, я собі не брехала. Поруч з Богданом я почувалась не просто захищеною, а й… Щасливішою, чи що?

– Може, ти мене з ним познайомиш? – поцікавилась мама. – Лікарі вже кажуть, що мені не завадять позитивні емоції.

Іншим разом я б відмовила, сказала б, що краще не займати Богдана, але він сам натякав, що не проти знайомства з моєю матір’ю. Раптовий приступ сміливості змусив мене взяти мобільний телефон до рук і набрати його номер під пильним маминим поглядом.

– Лано? – Богдан майже одразу підняв слухавку.

– Привіт, – ніяково озвалась я. – Вибач, якщо відволікаю… Я зараз у мами… – я відчула, як починаю стрімко червоніти.

– Щось трапилось? – голос Звірецького став напруженішим. – Їй гірше?

– О, ні, ні. Я хотіла запитати, чи не міг би ти заїхати сьогодні до нас, бо мама хотіла б з тобою познайомитись. От.

Богдан розсміявся.

– Звісно. Нема жодних проблем, – відповів він. – Буду за півгодини, я саме неподалік і вже звільнився. Вийдеш мене зустріти, щоб я не блукав лікарнею?

– О, добре. До зустрічі, – я дочекалась, доки він покладе слухавку, і перевела погляд на маму. – Він приїде за півгодини. Піду, вийду назустріч, і ще водички поп’ю. Тобі щось принести?

– Так, мінералки, будь ласка. Лікарі кажуть, що можна, тут неподалік продається.

Я подивилась на пляшку, що стояла у мами на столику, і кивнула.

– Зараз.

…Знайти магазинчик виявилось тим ще випробуванням, і я вже переживала, чи не чекатиме мене Богдан занадто довго. Але нарешті попросила потрібну мені пляшку, заплатила за неї, розвернулась і майже ніс до носа зіткнулась з кимось.

– Пробачте, – пробурмотіла за звичкою українською.

– Світлано? – на талію лягли чужі – і водночас знайомі руки. – Привіт. Нарешті я тебе знайшов. Чому ти не береш слухавку увесь цей час?