Розділ четвертий

Світлана

Франція зустріла нехарактерним для зими теплом, відверто весняним вітром, що бив у обличчя, і яскравим ароматом надії. Я йшла парком і відчувала гостре бажання посміхатися, ніби саме місто так на мене впливало.

Звісно, справа була не в Парижі. Операція минула добре, мама швидко вийшла з наркозу, легко перенесла дорогу до іншої країни. Я їхала з нею разом, всю дорогу вдивляючись у втомлене обличчя, і сиділа уже у французькій лікарні поруч доти, доки вона не прийшла до тями. Але зараз, з настанням вечора, я мусила піти і просто вдихала свіже повітря парку, насолоджуючись миттєвостями свободи.

Колись французька столиця була для мене містом мрії, куди я хотіла потрапити понад усе на світі. Зараз, опинившись тут, навіть не мала сили крутити головою та роздивлятися краєвиди. Бажання було тільки одне: швидше дійти до номеру в готелі.

Ні, спочатку – знайти той готель.

Лікарню оточував невеликий парк, і тут, в ньому було дуже спокійно, проте, підходячи до виходу, я чула звичний гул машин і розуміла, що опинюсь в незнайомому місті, без знання місцевої мови…

Богдан і так багато про що подбав, а я настільки безпорадна, що не можу навіть готель знайти без пригод? Виходить, що так…

Поринувши у думки, я навіть не помічала нічого довкола, і здригнулась, коли почула, як мене гукнули.

– Світлано!

Знадобився час, аби зрозуміти, що це саме до мене, а не до якоїсь француженки, що пробігала повз. Я повернула голову і швидко-швидко закліпала.

– Богдане?

Звірецький не збирався їхати до Франції; принаймні, він не казав про це жодного слова. Проте зараз він був тут, і я вражено охнула, здивована і появою чоловіка, і власною реакцією.

Я справді була дуже рада його бачити. Знайоме обличчя в незнайомій, в чомусь навіть страшній країні…

Богдан випромінював надійність. Дивно, на вулицях Києва я поруч з ним відчувала небезпеку, ніби щось дерло по шкірі і змушувало напружуватись, а тут – навпаки, розслабилась, підійшовши ближче.

– Не чекала побачити тебе тут, – посміхнулась я. – Але дуже рада зустрічі.

– До останнього не був впевнений, що вдасться перелаштувати графік, але, на щастя, переніс переговори так, що з’явився час приїхати сюди, – відповів Богдан. – Я тут наїздами, на кілька днів, потім назад у Київ, тоді знов сюди.

– О.

– Сподіваюсь, ми будемо бачитися в цей час.

– Я теж сподіваюсь, – щиро відповіла я, здивована власним поривом.

Мені раптом дуже гостро захотілося обійняти Богдана. Втома останніх днів і переживання за маму накопичилися глибоко в душі і зараз збиралися виплеснутися назовні.

– Як мама? – Звірецький обійняв мене за талію, підтягуючи трошки ближче до себе, і я вдячно пірнула в його тепло.

Ми стояли біля самісінького входу до парку, ніби на межі двох світів, спокою та міського шуму, і поруч з Богданом я почувалась на диво збалансованою та щасливою. Тут, в його обіймах, все було зрозумілішим і безпечнішим.

– Все гаразд. Лікування явно допомагає, операція пройшла вдало. Звісно, вона втомилась з дороги, але вже почувається краще… Думаю, завтра зранку взагалі пурхатиме, мов метелик.

 – Я радий, що все так складається, – посміхнувся Богдан. – Вона буде готова за деякий час познайомитись зі мною?

– Звісно!

Я розповідала мамі, що нам допоміг чоловік, з яким я зустрічаюсь – принаймні, такими словами я описала їй Богдана, хоча сама не могла нічого конкретного сказати про наші стосунки, навіть не розуміла, що відбувається між нами, – і вона, само собою, дуже хотіла його побачити. Лікар попереджав, що зараз краще обійтися без яскравих емоцій, навіть позитивних, тому я вирішила, що ми почекаємо трохи, перш ніж я приведу Богдана… але за тиждень-два вже буде можна.

– Мама вже з нетерпінням чекає на зустріч. Сподіваюсь, ви поладнаєте, – щиро видихнула я.

– Так, це було б добре. Ви з матір’ю близькі, як я розумію.

– Дуже! Вона завжди була поруч, завжди у всьому підтримувала… І вона єдина близька моя людина, – я затнулась і зніяковіла. – Ну, я мала на увазі, на даний момент, але…

– Сподіваюсь, одного разу зможу поповнити цей список. Не варто виправдовуватись, тільки дурень вважатиме, що це зближення могло відбутися швидко.

Мої щоки знов спалахнули від зніяковіння.

– Думаю, ми рухаємось семимильними кроками в потрібному напрямку.

– Радий це чути… – Богдан не виглядав розлюченим, навпаки. Здається, наша розмова видавалась йому приємною. – Ти дуже втомилась? Звідси недалеко до готелю, і ми могли б трішки прогулятися, якщо ти маєш сили.

Ще кілька хвилин тому я хотіла лише одного: лягти у ліжко і провалитись в сон на кілька годин. Проте зараз ідея прогулянки видалась мені звабливою.

– З задоволенням прогуляюсь, – кивнула я. – Тільки недовго, якщо можна. І… Покажеш мені, де готель? Бо я здатна заблукати в трьох соснах.

Богдана це розвеселило.