Розділ третій

Світлана

Вчора ввечері Богдан привіз мене додому – і я майже чекала, що він виявить бажання зайти в гості, порушивши свою обіцянку. Або просто забажає познайомитись ближче, ще поспілкуватись, випити чаю, як би двозначно це не звучало. Та, на мій подив і, сказати чесно, радість, Звірецький просто провів до під’їзду та пообіцяв подзвонити завтра, коли підготує потрібну суму.

Ми домовились – і тепер мені нікуди було від нього діватись. Що ж, якщо це означатиме можливість моєї мами вилікуватись, я згодна на будь-які умови, що б там чоловік не зажадав! Тим паче, поки що він не перетинав межі здорового глузду.

Якщо не враховувати раптове одруження, звісно.

Спала я на диво добре. Страх перед невідомістю з Богданом був набагато меншим, аніж перед маминою хворобою. Тож зранку я навіть почувалася бадьорою і готовою до нових звершень.

Принаймні, сьогодні я репетируватиму нормально, а не як сонна курка.

Останнім часом я не відчувала анітрохи натхнення і грала впівсили. Намагалась давати приватні уроки, недарма Богдан це підмітив, але дуже швидко зрозуміла, що не маю на те часу, а заробіток не покриє мамине лікування.

Якщо все складеться добре, про це більше думати не доведеться. А сьогодні я маю зробити все можливе, щоб мене не звільнили за те, що я вчора вкотре пропустила репетицію. З попередженням, звісно, і з поважної причини, але хто це терпітиме?

Сьогодні я мала намір прийти без запізнень, тому вже без п’ятнадцяти дев’ять була на порозі оркестрової зали.

– Лано, – замахала мені рукою подруга, віолончелістка Катя, що завжди приїжджала мало не за годину і вивчала свої етюди. – Ти сьогодні нарешті з нами? Ну, що там з мамою? Дали кредит?

– Ні, – хитнула головою я.

– Може, збір оголосимо все-таки? – Катя спохмурніла. – Не можна опускати руки. Лікарі що кажуть, скільки є часу? Тьоть Тома взагалі як?..

– Тримається, Кать, – я ледь помітно посміхнулась, хоча почувалась геть не радісно. – Не переживай за нас настільки сильно, здається, я вже знайшла прийнятний вихід.

– Так? Хтось з рідних гроші позичить? Невже батечко розщедрився?

Я відмахнулась від подруги.

– Щоб він і дав грошей? Та ніколи. Але не переживай, знайшовся той, хто згоден допомогти. Все гаразд.

– Ну, дивись мені, – з сумнівом промурмотіла Катя. – Сподіваюсь, це не означає, що ти збираєшся продати нирку.

– Це поганий жарт, Кать, і звісно ж ні, – хитнула головою я.

– Квартиру?..

– Теж ні. Не турбуйся, все гаразд, – я вичавила з себе втомлену усмішку. – Бачиш, жива-здорова, в повній комплектації, готова грати свою партію, якщо мене, звісно, ще не викинули з нашого оркестру.

– Пф, звісно, ні. По-перше, ти класна піаністка, – зазначила Катя, – а по-друге, ти можеш собі уявити, як наш директор без тебе? На чиї ніжки він тоді витріщатиметься?

Я пропустила цей натяк повз вуха. Наш директор, старший за мене в два рази, хоч і доволі привабливий чоловік, справді іноді дивився аж занадто відверто, і я відчувала дискомфорт поруч з ним – але сподівалась, що це лише погляди. Зрештою, до прямих розмов з ним ми так і не дійшли. Про директора я знала тільки те, що він одружений, а отже, навіть не дивилась в той бік.

Достатньо того, що мій батько з сім’ї пішов. Ніколи навіть не підійду до когось, хто вже має пару. Головне, звісно, знати про це…

Думки про директора відійшли на задній план, коли оркестр почав наповнюватись народом. Мене ще кілька разів спитали про маму, але дуже скоро прийшов наш диригент, і всі притихли. Маестро – його зазвичай всі називали так, і іноді мені здавалось, що ми забуваємо його справжнє ім’я, – завжди поводився дуже суворо та прискіпливо, тож ніхто не хотів його дратувати.

– Світлано, нарешті на місці. – кивнув він мені. – Чудово. Отже, сьогодні репетируємо по повній. Не забудьте вимкнути телефони.

– Вибачте, – я мало не згорала від сорому, коли це сказала, – але я не можу. Я чекаю на важливий дзвінок.

– Що може бути важливішим за музику, Світлано? – похмуро спитав Маестро.

Я відповіла на його важкий погляд тихим:

– Життя та здоров’я моєї матері. Це стосується операції, і я не можу пропустити, якщо мені дзвонитимуть.

Він невдоволено стиснув губи.

– Гаразд, – дозволив чоловік. – Нехай лежить. Але всі інші щоб повимикали. У вас, я сподіваюсь, ніхто не помирає. Все, граємо!

Я посміхнулась з полегшенням, поклала мобільний поруч біля себе і почала грати. Навіть змогла втонути в музиці. Пальці пурхали над клавішами роялю, і здавалось, що ритм мелодії проходить крізь моє тіло, розповсюджується кістками, засідає у м’язах, розчиняється в крові…

Чари розвіялись, щойно ми припинили грати. Я зрозуміла, що минуло вже багато годин, а дзвінка від Богдана так і не було. Зате під дверима стояв директор оркестру, і я відчувала на собі його важкий погляд.

Директора помітила не я одна. Катя, ховаючи свою віолончель в футляр, пробурмотіла: