Розділ другий

Світлана

Після телефонної розмови з Богданом я почувалась, мов вичавлений лимон, змучена та кисла – а ще знервована, хоча відчайдушно намагалась не показати цього. Але я повернулась до матері і знову сіла біля її ліжка.

– А де ж кава? – спитала вона здивовано. – Здається, ти ходила по неї…

– О… Так, – розгублено кивнула я, усвідомлюючи, що кава геть вилетіла у мене з голови. – Так, випила дорогою, аби тебе запахом цим не мучити.

– Та я б тільки пораділа, – ледь помітно махнула рукою вона. – Я ж страшенно люблю аромат кавових зерен.

– Повір, вона в лікарні не настільки хороша, та кава, щоб її нюхати. Але ось ти вилікуєшся, і ми поїдемо з тобою до Львова, до твоєї улюбленої кав’ярні. Пам’ятаєш, отам на площі?

Мама закивала і мрійливо закрила очі. Вона обожнювала каву, причому міцну, чорну, без жодного молока. Але зараз вона не могла дозволити собі не те що подвійне еспресо, яке так любила, а навіть лате, яке з презирливим фирканням називала «пофарбованим молоком».

Нічого, спочатку треба видужати, а потім будуть розваги.

– Знаєш, – мама зітхнула, – може, не варто страждати і далі? Я хочу насолодитись життям, сонечко. Погуляти по свіжому повітрі, поїхати кудись. А тут треба стільки грошей, що ми і за сто років не зберемо. Може, ну його, доню? Я спробую побороти хворобу інакше. Позитивним ставленням…

– Мам, припини, – перервала її я. – Гроші… Я вже майже домовилась про потрібну суму. А Гаврило Семенович дає хороші шанси. Операція пройде успішно, я переконана. Зовсім скоро ми з тобою подорожуватимемо всюди, куди ти тільки захочеш, я тобі присягаюся.

– Ох, Світлано… гаразд, – вона зітхнула. – Розкажи краще про себе, – голос знов зазвучав слабше, втративши ті яскраві ноти, якими повнився всього кілька миттєвостей назад. – Як там на роботі? Що в оркестрі?

– Виступаємо за кілька днів, якщо запишемо відео, я тобі покажу.

– А в особистому житті? Ти ж в мене неймовірна красуня. За тобою завжди кавалери зграями бігали. Ну, порадуй маму, є хтось? Дочекаюсь я онуків?

– Ма!

– Що «ма», я не хочу, щоб моя донька потім тільки котів довкола себе мала, що спатимуть на її роялі!

Я б з задоволенням завела кота, якби мала час за ним дбати. Або собаку, велику та пухнасту. Але зараз не до того, щоб брати на себе відповідальність за ще одне життя. Що ж стосується дітей, то… Не на часі.

Звісно, я вже збиралась сказати, що в мене нікого нема, але раптом згадала про Звірецького. Можливо, варто про нього згадати? Сказати матері, що маю стосунки? Інакше як я пояснюватиму своє раптове одруження, якщо ми зможемо домовитися з ним про все?

– Власне, – обережно почала я, – є один чоловік, що залицяється до мене.

– Чоловік, не хлопець? Старший за тебе?

– Ну… Так, але не дуже сильно. Йому близько тридцяти, – я не знала, скільки Звірецькому років, але навряд чи набагато більше.

Мама кивнула.

– Ну, це нормально. А як він, привабливий? Зажди… хоча б не жонатий?

– Ні, мам, ти що! Не одружений, – ось цей факт я знала точно, інакше Звірецький не кликав би мене заміж. – Симпатичний, я б навіть сказала, гарний, хоча вміє справляти дещо моторошне враження. Він доволі заможний. Оце має забрати мене з лікарні після роботи, бо він на машині.

– То добре, – зітхнула мама, – чоловік має бути здатним захистити свою жінку, а ти заслуговуєш когось, хто буде надійною опорою, сонечко. Тільки обережніше, гаразд? Поки не переконаєшся, що він надійний, краще тримати дистанцію. Ти в мене тендітна, ніжна квіточка…

– Так, матусю, – я не відчувала себе квіточкою, радше деревом, якому вже поламали гілки, але не сперечалась і слухала її поради. Знала, що мамі ставало легше, коли вона це все говорила, і точно не хотіла засмучувати рідну. Але довго грати роль теж не могла, вона скоро побачить, що в мене в очах ані краплі закоханості. – Я, напевне, вже піду. Але обов’язково прийду завтра. Ти тут головне тримайся, гаразд?

– Звісно. Обіцяю нікуди не втікати, – підморгнула мені мама.

Навіть зараз вона намагалась залишатись позитивною.

Я ще раз через силу посміхнулась їй і нарешті вийшла з палати.

На вулиці стало трохи легше. Задушливі коридори лікарні, де з кожної палати визирала хвороба, залишились за спиною, і я просто брела похмурою доріжкою, думаючи, куди мені подітись на найближчу годину. Але не минуло і п’яти хвилин, як поруч зашурхотіли колеса. Озирнувшись, я побачила Звірецького, що виходив зі своєї машини.

– Привіт, Світлано, – він окинув мене тим самим жагучим поглядом. – У мене вийшло звільнитись раніше, я під’їхав. Можемо рушати зараз, чи ще потрібен час?

Я геть не чекала, що він примчить так швидко, тож розгубилась.

– Звісно, Богдане, – після паузи, що вже перевищувала будь-яку міру пристойності, промурмотіла я. – Ходімо. Я теж закінчила трошки раніше, ніж планувала.

Цікаво, те, що Звірецький зміг приїхати швидше – це якийсь підступ чи випадковість? Ця думка вперто билась у мене в голові, аж поки він не подав мені руку, і я не вклала свою долоню в його. Доторк виявився таким гарячим, що мене мало струмом не пробило, а в голові промайнула думка: якщо я справді погоджусь на всі умови цього чоловіка, то потім втікати буде нікуди.