1 (3)

До лікарні було доволі далеко, і я мала б спуститися в метро, але від однієї думки про підземку ставало погано. Я й в нормальному стані почувалась там некомфортно, а зараз, напевне, просто впаду без тями, і пощастить, якщо хтось викличе швидку.

Дарма не випила кави, можливо, зараз в голові стало б трохи ясніше.

Тому я рушила пішки, швидким кроком, постійно звіряючись з годинником, аби не запізнитись на години відвідувань. Навіть не помітила, як дійшла до лікарні.

Шлях петлистими коридорами відділень був мені знайомий, як п’ять пальців – на жаль, занадто добре, хоча я б воліла взагалі ніколи тут не бувати. Мама лежала у ліжку, бліда та втомлена. Вона спала, хоча зазвичай намагалась дочекатися мого приходу з новинами.

 Поруч кружляла медсестра.

Я поправила халат і обережно постукала кісточками пальців в дверну раму. Медсестра, знайома мені так само добре, як коридори, стрепенулась та привітно посміхнулась.

– Світлано, доброго дня. Ваша мама заснула трішки раніше. Можливо, не варто її будити? Вона на знеболювальних.

– Раніше мама в такий час завжди була при тямі, – тихо промовила я.

– Гаврило Семенович змінив дозування, – пояснила медсестра, – тому тепер ми колемо препарати за іншою схемою.

Отже, попередня перестала допомагати, приречено подумала я.

– Так, не треба будити маму, – сказала вголос, звісно, не збираючись допитувати медсестру – все одно вона мало що знала. – Гаврило Степанович на місці, в себе?

– Звісно, можете зазирнути до нього в кабінет.

– Дякую. Гарного дня, – я відступила в тінь коридору і спинилась на мить, щоб трішки віддихатися. Спробувала втамувати тремтіння, що розносилося тілом, і лише тоді закрокувала до лікаря.

Гаврило Семенович був завідувачем відділення, і нам пощастило, що саме він погодився взятися за мамин випадок. Шкода тільки, що золотих рук лікаря та його хороших методик, здатних поставити на ноги багатьох складних пацієнтів, виявилось недостатньо для мами.

Я сподівалась, що матиму ще можливість перевести дух прямо перед кабінетом завідувача, але двері виявились відчиненими настіж, і чоловік махнув мені рукою.

– Світлано, заходьте, – сказав він. – Провітрюємо от, попередній відвідувач полився якоюсь бридотою, аби ще пацієнтам від його парфумів погано не стало… Сідайте, – Гаврило Семенович вказав мені на стілець. – Як ви себе почуваєте? Ви сильно зблідли.

– Я в порядку, дякую.

– Світлано, ви маєте дбати про своє здоров’я, ви ж пам’ятаєте про це? Нормально їсти та…

– Так, я знаю, – кивнула я. – Скажіть, будь ласка, що з мамою? Їй збільшили дозування знеболювальних? Хвороба прогресує?

Цього разу Гаврило Семенович не поспішав відповідати настільки швидко.

– На жаль, – промовив він, зважуючи кожне слово, – ця боротьба коштує організму вашої матері дуже дорого. Нам довелось змінити кілька препаратів, аби зменшити навантаження на нирки. Такими темпами може знадобитись трансплантація, однак за такої загальної слабкості краще сконцентруватись на основній операції. Затягувати з операцією більше не можна.

Я кивнула, відчуваючи, як все холоне зсередини.

– Так. Розумію. Скажіть, а наша заявка на часткове відшкодування по операції, яку ми подавали до фонду при лікарні…

Лікар мовчки заперечно похитав головою.

– І жодних можливостей? – спитала я.

– За правилами, фонд не покриває суми частково, а загальна сума операції занадто велика, аби ми могли її покрити, – похитав головою він. – Вам варто було б звернутись до інших фондів, Світлано, тих, що спеціалізуються на подібних випадках.

– На жаль, – я похитала головою, – всюди відмови.

Я знала, що як мінімум половина з них – через моє прізвище. Ігор Смольченко, мій батько, перейшов дорогу чималій кількості людей. З нами часто взагалі не хотіли мати справу, боялися, що люди почнуть звинувачувати в корупції та розкраданні.

Мама завжди погано обирала чоловіків. Завжди. Однак перший раз зробила, напевне, найгрубішу помилку.

– Ви звертались стосовно кредитування? – спитав Гаврило Семенович.

– Я… – язик не повертався сказати, що з банку мене просто послали. – Ще чекаю на відповідь. Можливо, все вийде.

– Будемо сподіватись на це. Але головне, що шанси успіху, якщо ми проведемо операцію зараз, досить високі, – лікар зам’явся, явно думаючи, як повідомити мені ще якусь деталь. – Буде… добре, якщо ми встигнемо до зміни ще одного препарату. Його не можна вживати так довго, і доведеться змінювати, а тіло важко адаптується до діючої речовини, і це погано вплине на Яну Петрівну.

– Я зроблю все можливе, щоб вкластись в терміни, – пообіцяла я. – Скажіть… Скільки в нас з мамою є часу? Коли їй доведеться змінити препарат?

Можливо, я зможу продати квартиру. Або домовитися, щоб звідти нарешті виписали зайвих людей, а тоді знову спробувати оформити кредит.

– Вісім днів, – промовив Гаврило Семенович, і всі мої надії зруйнувались, мов палац зі скла.