1 (1)

Якщо найближчим часом я не знайду грошей, мамине лікування доведеться перервати. Отже, всі наші старання – псу під хвіст.

Ця панічна думка билась у мене в голові, доки я втретє підняла чашку кави, піднесла її до вуст і відклала, не зробивши жодного ковтка. Напій вже давно охолонув, а я навіть до нього не доторкнулась. Можна було і не замовляти, зекономила б…

Тільки навряд чи такі малі гроші мене врятують.

Відмова в кредиті під заставу квартири застала мене зненацька. Я була переконана, що банк погодиться. Якщо не на всю суму, то бодай на частину!

Але ні. «Високий рівень ризику», як відповіла мені працівниця, не слухаючи белькотіння, що мені більше ні до кого звернутись. Навіть нормально не пояснила, як це виправити. Хоча, я вже розуміла, в чому справа: якщо в квартирі прописані неповнолітні, ніхто її заставити не дозволить. Нащо мама взагалі дозволила це зробити…

– Світлано? Дозвольте, я сяду?

Я стрепенулась та підвела погляд. Я ні на кого не чекала, тож питання застало мене зненацька.

Спочатку я навіть не впізнала чоловіка, що стояв біля столика. Він взагалі був мов не звідси, виглядав занадто впливовим для звичайного кафе на одній з вулиць Києва. Справа навіть не у костюмі, явно з дорогої тканини, а в тому, як він тримався, ніби все довкола належало йому.

Потім, придивившись, я зрозуміла, що вже бачила цього чоловіка, здається, в домі у свого батька, коли прийшла з проханням стосовно мами. Тоді, щоправда, ми не те щоб близько знайомились, і дивно, що він запам’ятав моє ім’я.

Його власне вилетіло з моєї голови.

Кілька секунд я зачудовано роздивлялась привабливі риси незнайомця: легку щетину на квадратному виразному підборідді, рівний ніс, очі кольору чорного шоколаду, – потім моргнула кілька разів, відганяючи геть марево і кивнула:

– Так, будь ласка, сідайте. Пробачте, нас знайомили?.. Я останнім часом забуваю все.

Він спокійно опустився на стілець навпроти і посміхнувся мені, доволі привітно. Однак навіть усмішка, що торкнулась куточків міцно стулених губ, не пом’якшила обличчя достатньо, аби моє занепокоєння відступило остаточно.

Чого йому треба? Мені зараз не до розмов по душах і не до випадкових знайомств.

– Мене звати Богдан Звірецький, і не дивно, що все забувається. Коли в житті купа проблем, важко тримати в голові різноманітні дрібниці.

Я механічно кивнула і одразу ж зніяковіла, подумавши, що це він так натякає на мою нечемність.

– Ми можемо перейти на ти? – спитав він.

– Як бажаєте… – я ніяково прокрутила чашку з кавою в руках. – Пробачте, але я не зовсім розумію, до чого ця розмова. У мене зараз не найкращий період в житті, тому я не можу… Не маю сили на діалоги. І товариство я не дуже хороше.

– Це ж треба, – всміхнувся Богдан, – щоб донька настільки не була схожою на батька. Смольченко вже б стелився мені в ноги.

– Ви чекаєте цього від мене? – попри втому, я все ж здивовано вигнула брови та подивилась на нього.

Здавалось, серйозність трішки відступила, і Звірецький виглядав абсолютно спокійно. Швидким жестом відкинувши кілька темних прядок з лоба, він відповів:

– Ні, Світлано. Навпаки, я не люблю, коли переді мною плазують. Це на краще. Тож, я прийшов сюди, щоб дещо обговорити. Я маю для тебе… Назвемо це діловою пропозицією, хоча визначення не зовсім коректне.

Я розгубилась. В пам’яті нарешті остаточно відновився образ Звірецького: впливовий бізнесмен, важлива персона, людина, яку краще взагалі не дражнити. Тільки дивно, що він зараз говорив зі мною, ще й так дивився, що по шкірі пробігали табуни мурах.

– Ділова пропозиція? – уточнила я. – Боюсь, не розумію, як я можу допомогти у справах. Я не бізнесменка, пробачте… Напевне, мені краще піти.

Я вже встала, збираючись негайно покинути кафе, однак пропозиція наздогнала мене, змусивши завмерти, як вкопаній.

– Виходь за мене заміж.

– Що? – перепитала я, подумавши, що неправильно почула. – Богдане? Ми бачились всього кілька разів. Я не розумію…

Звірецький не поспішав заперечувати чи забирати слова назад. Він тільки дивився на мене, уважно, такими очима, ніби зараз з’їсть. В голові промайнула дурнувата думка, що колись у мене було багато прихильників. Мене вважали привабливою, запрошували на побачення після виступів нашого оркестру…

Але ж не заміж кликали!

– Вважай, що це кохання з першого погляду. Я не маю часу на залицяння. – знизав плечима він. – Хочу тебе за дружину.

– Чому ви вважаєте, що мене це цікавить? – я здивувалась тому, наскільки хрипко, втомлено і радше приречено, ніж здивовано, звучав мій голос.

Я не мала сили боротись зараз ні з ким.

– Бо я пропоную тобі угоду, – спокійно відповів Богдан. – Я оплачу лікування твоєї матері в той же день, коли ти погодишся вийти за мене.