Глава 17

Деякий час ми мовчки смакуємо вином. Кожна у своїх думках та хвилюваннях. Мені болить за цю дівчину, за те, що довелося пережити через мого батька. Соромно, що взагалі з ним однієї крові. Мені болить, що обидві опинилися, у якомусь сенсі, в пастці через Дикого та вчинки братів. Болить, що я пішак у грі, де помста — головна страва. Болить, що Владу та Тимуру довелося пережити втрати й шок… а я стала просто розмінною монетою в цій ситуації. Не потрібна нікому Юліана…

— Ти знаєш, де Влад? — тихо запитую.

Мілана прискіпливо розглядає обличчя, злегка всміхається. Дивуюся тому, наскільки вона схожа на братів й водночас зовсім інша.

— Знаю, де Тимур. 

— В АМБ? — із сумнівом промовляю.

— Пф, бери вище. Він з твоєю мамою. Принаймні це те, що змогла витягнути з нього. До Влада взагалі не додзвонитися, телефон вимкнений. 

— Вимкнений? — перепитую. 

— Класна з тебе дружина, — фиркає. — Ти навіть не дзвонила йому? Скільки ви не бачилися, тиждень?

Спершу випиваю келих вина.

— Місяць.

— Ви не бачилися місяць і ти не знаєш, де він?!

— Те ж саме, — хмикаю. — Де твій брат? 

Мілана одразу тушується:

— Не сперечаюся. З ним не говорила тиждень. Слухай, такий день бридкий, ще й довелося почути купу слізних історій, що від тебе, що від себе самої. Не хочеш розвіятися? 

— У “Рай” не піду! — відрізаю. 

— Кхм. Я сама туди не ходжу. Влад вважає, що продовжую там бувати, але ж я не дурепа. Підемо у клуб. Нап'ємося. Познайомимося ближче. Що скажеш, а? Зможеш, слухняна дівчинко?

Вона чекає відмови, ясно бачу це у її очах. Буквально готова почути моє “ні” й із задоволенням впевнитися, що я покірна. Але мені хочеться більшого. Хочеться припинити кожного разу зупинятися, варто на горизонті з'явитися чомусь, що може розгнівати Дикого чи Святого. Врешті-решт, я більше не донька Дикого, так вирішила після його останніх звірств. І я…дише тимчасова дружина Владу, тож не повинна думати, сподобається йому мій похід кудись чи ні. 

— Зможу. Йдемо вже? 

— Твоїм коштом. За що живеш, до речі? 

— Карта, і Влад залишає гроші з записками на кухні. 

— Ага, додому приходить. Що ж, супер. Не зник виходить. Тоді вперед? До речі, — ми обидві встаємо з ліжка і йдемо зі спальні. — Можна я не буду називати тебе Юліана? Це так довго. Можна скоротити до Юлі, наприклад. Ти…— обертається й дивиться в очі. Перериваю її.

— Юліана.

Дівчина вигинає брови, проте не сперечається.

— Ок.Юліана, то Юліана. Ходімо.

Ми їдемо у таксі, в класне, за словами Мілани, місце. Не мовчимо. Вона розпитує про навчання, ділиться, що сама на хореографічному, тож якщо потрібний майстер-клас з танців, вона радо покаже його.  Немов після зізнання у квартирі Святого, щось змінилося. Або ж, дівчина справді така, просто не сподобалася я їй. А тепер, знаючи правду, вона ставиться інакше… 

Коли машина зупиняється під будівлею на іншому кінці міста й, ми виходимо на вулицю, я здивовано оглядаю три її поверхи. Раніше не була тут. 

— Нічого, що білий день? — промовляю повільно. 

— Нічого. Там своя атмосфера, — Мілана завзято прямує вперед не чекаючи на мене.

Зітхаю. Що ж, сама винна… Вино кипить у крові, бажає вийти з тіла адреналіном, а не нудотою. Тож поспіхом йду слідом.

Варто увійти в приміщення, як я розумію, що лише фасад виглядає, як офіси. Насправді за затемненим склом ховається справжній інший світ. Чорні стіни й підлога зустрічають нас першими. А ще кілька чоловіків у формі, котрі нагадують охорону. Стоять перед двох дверним проходом. Спершу й не помітила за їх спинами, що то взагалі двері, адже пофарбовані у чорний, як й стіни. Вони пропускають, варто Мілані щось показати, з кам'яними обличчями відмикають перед нами шлях у новий світ.

— Добре, коли маєш клубну карту, — кидає дівчина й завзято прямує вперед.

Не знаю, що очікувала тут побачити, але точно не звичайну вечірку посеред білого дня. Людей доволі багато. Зверху нависають балкончики. Інтер'єр теж чорний, проте матові стіни змішуються зі скляними. Морок розбавляють золоті та срібні спалахи світла. Музика лунає доволі голосно, але не глушить. Танцмайданчик посередині забитий відвідувачами. В його кутках клітки з піджейками. Певно, Мілана танцює тут теж. 

— На бар. Потім танці, — бере за руку й тягне за собою.

З дівчиною вітається практично весь персонал, який минаємо, тож підтверджую думку стосовно її танців тут. 

— Нам текілу, — замовляє одразу, варто зайняти місце перед барменом.

Високий хлопець у тату й дівчина з синім волоссям та пробитою губою одразу ж виконують замовлення. 

— Кого ти привела, Мі? — запитує у сестри Влада синьоволоса. Помічаю, що під синім видніється зелений. 

— Невістку, — радісно заявляє.

— Твій брат зайнятий? Сподіваюся, не мій улюбленець? 

— Тимур вільний, як вітер в полі, — сміється.

— Ох, то ти з Владом, — барменша дивиться на мене. — Як знайшла підхід? Він тут був одного разу…— спирається на стійку, щоб бути ближче до мене. — Ігнорував усе й геть не розважався. 

— Не знайшла, — зітхаю. 

— Кохання, — киває вона, наче розуміє. — Завжди дівчата обирають щось небезпечне. Вип'ю з вами! 

Хлопець-бармен йде обслуговувати решту відвідувачів, а дівчина залишається. Ми випиваємо текілу й вона поновлює. 

— Влад знає, що ви тут? — обводить нас з Міланою поглядом.

— Ні, — відрізаю. 

Сміється й вигинає брови:

— Тоді ясно. Мілана, знову порушуєш заборони? 

— Як ще розважатися? — хмикає дівчина. — Юліана зрозуміла те саме, що і я — дивиться на мене, — порушувати правила Влада — суцільна насолода.

З подивом дивлюся у відповідь. Отже, сюди їй не можна?... Мабуть, як і в “Рай” мені. Чи не минуле змушує її поводитися так? Тимур же казав, що кинулася у вир? Це мав на увазі? Гадаю, вона просто глушить біль, як вміє. Я ж не знаю, які у них відносини всередині сім'ї? Так, брати захищають сестру, та чи розуміють глибину її страждань? Чи знають, що смерть мами, а потім зґвалтування розбило її вщент? Принаймні це те, що бачу я. Розбита душа завжди впізнає іншу…таку ж.