Глава 16

Ми вмощуємося на ліжку. Мілана вправно відкорковує пляшку й розливає червоний напій у келихи.  Бажання пити вранці немає, але це шанс, тож збираюся скористатися ним. 

— За знайомство? — всміхається дівчина виблискуючи поглядом.

— За знайомство, — спокійно кажу.

Перші ковтки обпалюють горлянку. Наступні вже гріють. Скоса дивлюся на вікно, за ним не найкраща погода. Сіра буденність, як і кожної осені, вривається у життя дощем, хмарами, важким небом та похмурими людьми.

— Отже, — дівчина починає перша, — той мужик — твій батько? 

Довго дивлюся на Мілану. Милі риси обличчя, навіть лялькові. Гарна фігура. Вона вміє подавати себе. 

“І вона втратила маму” — нагадую собі.

— Так. 

— Змістовно, — хмикає. — Я б хотіла подробиць. Брати мовчать.

— Тобі теж доводиться діставати інформацію лещатами, а про решту здогадуватися? — недовірливо запитую. 

Невже не тільки я страждаю через це? 

— Так. Влад іноді підкине для роздумів трішки цікавого, а Тимур… — Мілана закочує очі.

— Тимур? — дивуюся. Він розповів мені про їх минуле, поділився тим, про що мовчав Влад. 

— Саме так. Він здався тобі чесним та відвертим? — киваю й смакую вином. — Повір, він носить прізвище свого тата просто так. У планах змінити. 

— Маєш на увазі, що доброта до Доброго не має відношення?

— А ти вважаєш його добрим? — вигинає брови. — Мої брати найкращі. Для мене. Але не для решти. Тимур, він… — вона починає блукати очима по кімнаті, а потім дивиться прямо на мене, — володіє готельно-ресторанним комплексом “Роял готель”, мітить у депутати. Своє захищатиме, але якщо матиме шанс когось проковтнути, то саме так і зробить. Проте, не завжди вміє вірно розрахувати усі кроки на майбутнє, і тут на допомогу приходить твій чоловік! 

— Влад…

— Він. Не любить публічності. Не любить показувати усім хто в домі татусь. Надає перевагу спостерігати за людьми, за поведінкою, наче споглядач у зоопарку, підкидати дров у вогнище. Розумієш про що я?

Не впевнено, але киваю. Бо у якомусь сенсі згодна з нею. Як ще назвати наші стосунки зі Святим? Він же каже щось, а потім дійсно дивиться, як поводитимуся…

— Вважала, що у вас дещо інші відносини, — кажу.

— Пф, я для них мале, нерозумне дитя. 

Одразу пригадую, що казав Тимур. “Мілана, зрозумівши, що тепер її забезпечуємо ми, кинулася у вир життя”.

— Ти ходила у “Рай” наскільки знаю.

— Звідки ж така інформація? Владик поділився? 

— Ні. Підслухала.

— Овва! То ти не настільки ганчірка, як вважала. Цікаво. То як, — вона торкається своїм келихом мого, — ти стала дружиною мого брата? —питання про клуб ігнорує, тож вирішую не запитувати знову. Це не так важливо, в принципі. 

— Це пов'язано з тим мужиком, — усміхаюся.

Дівчина звужує погляд. Синій, як Святого, стрімко темніє. Бачу — вона сердиться. 

— Твоїм татом.

— Ним. Я більше не називаю його так. Він ніколи не заслуговував на цю назву.

— Тут погоджуся і навіть вип'ю! — салютує мені й допиває все.

— Все життя Володимир Дикий ненавидів мене. Просто так. Принаймні, якщо причина є, то я її не знаю. Він бив, знущався. Не тільки з мене, а з мами та вже мого брата — Тимура. — Мілана слухає уважно, практично не кліпає. — Я не мала права ні на що. Просто…бездушна донька, яку він бажав вигідніше продати. А потім нас було запрошено на виставку картин Влада. Я про це не знала. Просто блукала галереєю й розглядала полотна. Влад підійшов й прямо запитав чи хочу отримати свободу. Спершу відповісти не змогла, шокована була. А потім, тут вже певно брати постаралися, тим паче, що Тимур був акціонером з Диким в АМБ, мене відправили на побачення з Тимуром. Дикий наказав, щоб зробила усе, аби він закохався й виконав те, що потрібно йому.

— Чого ж він хотів від Тимура? 

— Акції. Щоб твій брат віддав усі Дикому. На той час я ще не знала, що теж маю власний відсоток у компанії. 

— А далі?

— Я приїхала, тепер вже знаю, у ресторан Тимура. І несподівано потрапила на побачення з обома чоловіками. Вони пообіцяли свободу мені й мамі від тиранії. Я погодилася, чудово розуміючи, що вигадали щось, проте, мене мало хвилювало, що саме. Жила тут, хоча для батька — у Тимура. Твій брат приїжджав у АМБ, наскільки зрозуміла, й розповідав, який закоханий у мене. Все йшло до весілля. Ми з Добрим поїхали до батька, вони підписали угоду, де, як тепер знаю, батько пообіцяв не чіпати тебе, а акції Тимура перейшли мені. Потім мали стати Дикого. Проте, попередньо, я підписала угоду з Владом, де передала усе йому. Таким чином вийшло так, що Дикий втратив контрольний пакет акцій й головним став Святий. 

— Чекай, а заміж ти за кого вийшла?

Гірко всміхаюся.

— За Тимура перед усіма. За документами — мій чоловік Влад.

— О-о-о…твоє життя навіть серіали переплюнуло. Отже, мої братики розіграли партію, де забрали усе у цього козла! Чудово! Ще й ти отримаєш свободу. Та вони генії! 

— Так. Я все думала, навіщо їм це, адже тут справа не у грошах. Як виявилося — помста. Тільки, що сталося? Що Дикий  заподіяв тобі?

Дівчина тихо хмикає, навіть сумно. Гнів в погляді зникає, залишається лише біль. Глибокий, темний, затягує у себе, бажаючи забрати навіть кисень з легень. 

— Ти згадувала про “Рай”... я не хочу розповідати, але ми домовилися. Якщо ця інформація вийде за межі цієї спальні, то можеш сказати па-па нормальному життю, попереджаю. Я люблю чесність та справедливість. І не люблю, коли хтось тріпає про чуже життя усьому світу по секрету. — суворо промовляє.

— Ніхто нічого не дізнається. У мене самої все так, що краще, аби ніхто не знав. 

Мілана примружує погляд. Не довіряє, але своє отримала, тепер повинна відплатити. Врешті, ми домовилися про обмін інформацією, а не відверту розповідь про мене. 

— Я танцівниця. Наша мама померла, не знаю чи відомо тобі про це. Жили бідно, раніше. Потім мої братики зробили усе, щоб життя налагодилося, проте саме смерть мами й підкосила. Я не знала, як заглушити біль. Влад з Тимуром поринули у роботу, а на мене часу не вистачало. Як опинилася у “Раю” вже й не пам'ятаю. Просто знаю, що в якусь мить почала танцювати там. Просто так. Задля розваги. Хотілося, аби біль пішов, розумієш?