Глава 15

Затримую дихання. Несвідомо, але піти проти тіла не вдається. Воно значно швидше реагує, аніж мозок. В шлунку стискається щось. 

— Вірю, — тихо кажу. 

— Тому поцілувала одногрупника? — сухо запитує. 

Темрява ховає сором від вчинку. 

— Гадаю, ти розумієш чому я це зробила. 

Влад совається й повертається на бік. Я не бачу, швидше відчуваю, що спирається на лікоть та прискіпливо дивиться на мене. 

— Шукала заміну? — питання лунає дивно. Тон повний чогось такого, що ніяк не вдається розпізнати, хоч і намагаюся. — Я ж піду. Кину тебе. 

— Хіба не так? Хіба не ти сказав, що шлюб триватиме поки нам вигідно?

— Радий знати, що моя дівчинка росте, — ліниво промовляє. — Але я б радив не шукати глибокий підтекст у словах дорослих чоловіків. Іноді це зайве.

Видихаю. Повертаюся теж на бік й розглядаю обрис чоловіка у темряві:

— Ти плутаєш мене. Кажеш одне. Розповідаєш про контроль емоцій, про те, що я почала усе це, що дарма мрію, що ми одружені тимчасово, що ти важливий, бо перший у багатьох речах для мене. Проте, зараз… Зараз ти перечиш собі ж. Не шукати підтекст? Я не знаю, що шукати. Знаю лише, що кажеш про визначеність, а насправді попереду лише невизначеність і я не знаю, Владе, чи мені шукати ліки для серця, чи знати, що ти будеш поряд і вони не знадобляться. — відчайдушно вигукую й схлипую.

Святий замовкає. Важко зітхає, немов мої слова лягають тягарем на його плечі. 

— Іноді найкращий порадник — час, Юліано. Ми уклали угоду, без обіцянок про кохання чи справжність у наших стосунках. А життя регулює решту, скільки б ми не опиралися йому. Летять голови, злітає контроль, те, що давно було мертвим раптом ожило. Я раніше не боявся ні за кого крім брата та сестри, — зізнається раптом. — А тепер я боюся ще за когось. За дівчинку, котра підставила спину, знаючи, що той, хто позаду тримає гострі ножі й встромляє та встромляє їх у тіло. Боюся, що…буде помилкою піти далі, ніж просто пристрасть. Боюся, Юліано…Бо в будь-якому випадку я причина твого болю. Піду чи ні. Вже двічі дозволив ранити тебе. Ти обрізала волосся, бо не змогла більше… Я ж відрізаю людей.

Поки він говорить серце практично не б'ється.  Мабуть, час взагалі зупиняється, даючи нам, у цій темряві мати змогу відкрити душі, але залишити закритими очі, щоб не побачити у них…правди?  Проте, я б хотіла поглянути у його синяву. Дізнатися, чи потемнів погляд? Дізнатися, що там вирує наразі… І можливо так би змогла зрозуміти краще. 

— Я обрізала волосся, щоб стерти ту частину мого минулого в якій мені було заборонено навіть у такому, як вибір зачіски. Обрізала волосся, щоб мене більше нічого не пов'язувало з Диким! Обрізала, — мій голос впевнено підіймається, тон наближається до істерики, хоч і не хочу цього, але емоції…вони сильніші за мене, — бо з тобою моє життя інше, отже і зачіска має бути інша. Ти причина мого болю саме тому, що маєш піти… — гірко вигукую. — Я зрозуміла, Владе. Зрозуміла, що ти показував. Все те, що було — змінило мене. І так, нехай я закохалася, як ти вважаєш, через те, що саме ти став першим, хто здійснив мрії, дав нормальне життя, попри власну вигоду! Але це не змінює сили того, що відчуваю. А ти? Ти відчуваєш щось?

Сідаю. Не можу лежати зараз. Тіло повне адреналіну. Душа тремтить від страху й очікування відповіді Святого. 

— Щось, крім чого саме, Юліано? — звучить вкрадливо. 

Смуток виривається з горла сміхом. Це, як захисний щит, який увімкнувся, щоб не показати наскільки ж зараз боляче:

— Знову скажеш, що не обіцяв нічого? Навіщо тоді було все це? Провокативна поведінка, пристрасть, питання?... У ресторані, коли я йшла на зустріч до твого брата! Після, коли обіцяв показати силу та владу, яка не завжди виглядає, як приниження! Ти показав! Що далі? Просто візьмеш і підеш, наче нічого не було? Візьмеш й удаси, як з рештою речей, що ти не помітив? Не побачив? 

Він теж сідає. Знаходить мою руку й підносить до губ. Цілує вище пальців й каже:

— Думаю, тобі потрібно охолонути. Скоро на пари, Юліано. 

Гірко хмикаю:

— Уникаєш відповіді, так?

— Я залишу тебе тут, — продовжує, вкотре, наче не чує мене. — Ляжу у тебе.

І встає. Бере й дійсно встає. Тікає. Господи, тікає.  А я мовчу. Дивлюся на обриси чоловічого тіла у темряві й практично бачу, як опадає моє серце пожовклим листям на дорогу. Його топчуть, мнуть, нищать на очах, але зробити з цим нічого не можу. 

Зізналася… Почала вимагати відповіді… Що у висновку? Нічого не змінилося. Святий уникає. Просто уникає відповіді на такі питання, уникає говорити про майбутнє. Отже, не кохає. Я дійсно лише спосіб досягнення цілі й наразі чоловік виконує власні обіцянки з організації нашої з мамою безпеки. Це і більше нічого… Ах, ні. Пристрасть. Обмовився. Сказав, що страшно йти далі за неї. Але мені цього мало. Мало. Я… я не знаю як жити без нього це життя. Думала, навчуся. Навіть обіцяла собі. Тільки… вже знаю, що не вийде. Влад піде, а я розсиплюся на уламки, ось як буде насправді. 

***

Місяць минає з початку навчання. Я так і не знаю, що було тоді, на зустрічі Влада з акціонерами й Диким. Підійти та запитати не можу, ми не бачимося. І причина не у мені, бо практично кожний вечір й ніч після навчання проводжу у його квартирі. Причина у ньому. Він банально не приходить додому. Залишає гроші для мене з запискою на кухонному столі й на тому наше спілкування завершується. Тож весь цей час тільки й  можу, що приділяти усю увагу навчанню та розвагам з Катрін. До нас приєднуються ще кілька одногрупників, з ними ми й відвідуємо різні бари, паби та нічні заклади у вихідні дні. Буває й у будні. Катрін не раз пропонує знову навідатися у “Рай”, але я відмовляюся. Хочеться начхати на заборони Святого та піти саме туди, щоб побачив, дізнався…Але Влада немає поряд, аби демонструвати те, що навчилася бути неслухняною. 

Сьогоднішній день починається, як завжди. Прокинувшись о сьомій ранку та прийнявши душ, готую сніданок. Заварюю каву, яку раніше ніколи не пила. Тепер п'ю — Катрін навчила. Розмовляю з одногрупницею телефоном й удаю, що мене цікавлять студенти академії, які за її словами, бажають познайомитися зі мною ближче. Сама ж роздумую над тим, наскільки довго ще потрібно чекати поки Влад владнає усе з мамою та братиком? Коли ми зможемо бути по-справжньому вільні від гніту Дикого? Решту думок навмисно глушу, бо знаю, що час страждати не прийшов. Святий зник з життя, певно, бажаючи не завдавати удару після нашої останньої розмови, але він не знає, що цим так само розбиває серце. Просто за місяць спілкування зі студентами я навчилася висловлювати емоції на полотні та папері, а не придушувати їх у власній душі. Навчилася відкладати гнів, сум, гіркість від розлуки на потім, щоб вночі, поки ніхто не бачить, страждати й ревіти у подушку. Навчилася ззовні бути сильною. В якомусь сенсі тут і батькова тиранія допомагає, адже завдяки йому залізна витримка була присутня у характері. Просто тоді терпіла знущання, а тепер терплю біль через рани… От і вся різниця.