Глава 14

Щось у його синяві змінюється. Не розумію, чи то сердиться, чи взагалі лютує. Хіба цей поцілунок важливий? Хіба змінює щось? Для нього ж це не має значення! Влад казав, що потрібно буде з ним відвідувати заходи, проте нічого такого не буває. Сказав жити! Насолоджуватися свободою. Знаю, не виправдання, та… інших немає, враховуючи, що й сама картаю себе за поцілунок. 

— Чи все ж з інших причин? 

Між нами така мала відстань, але мені здається, що кілометри. Влад дивиться в очі, а я не можу опустити погляд, щоб не читав там усю правду. Все, що навколо — стирається, наче хтось вмикає режим блюр. Я бачу лише його. Тільки його. Втонула так сильно, що не вибратися. І бинти тут не допоможуть. Я глибоко бажаю бути частиною самого Влада. Його другою половинкою. Його усім. 

— Не було ніяких причин, — пошепки кажу. — Єдина причина — ти.

Святий вигинає брови. Дивиться недовірливо й роздратовано. Синій стає холоднішим, немов тепле літо виривають з серця й замінюють лютою зимою. 

— Я…— повільно повторює. Киває якимось своїм думкам. — Дійсно, сам вирив яму. 

— Ти не рив яму. Ти сказав, щоб жила, розважалася. Ти дав свободу й попередив, що наш шлюб фікція. Ти показав, що не відчуваєш до мене нічого, крім фізичного потягу! — сама дивуюся, що всі ці слова вириваються з рота. — Між нами угода! Я свої умови виконала. Твоя черга, Владе! 

— Вважаєш, я не виконав нічого з обіцяного? — вкрадливо запитує.

В його очах спалахує щось таке, що й не пояснити. Нервово ковтаю слину. Хочеться втекти, заховатися від бурі, яка бурлить на дні темної, майже чорної, синяви. Але я більше не тікаю. Не хочу знову ламатися. Не хочу знову бути Юліаною Дикою. 

— Виконав, — хрипло, — але не усе! 

— І це причина цілуватися з незнайомцем? — тим же тоном. 

— Ні. 

— Яка тоді? 

— Яка тоді?...— розгублююся.

— Так, — він відтісняє мене до дивану. Змушує задкувати. — Яка? Хочу знати. 

Відчайдушно намагаюся не заплакати. Глибоко вдихаю. Рахую до п'яти. Потім ще раз. Триматися. Я повинна триматися. Не можна мовчати, сам казав. Не можна не світити. Досить! Нове життя починається з малого. І я… Я так серджусь на нього. Бо так, помилку зробила. Проте…не тому, що не закохана у нього. Від образи ж… 

— Ти підеш. Коли все закінчиться — ти підеш, Владе. Залишиш мене саму, бо тобі байдуже на мене й мої почуття. Хто знає, — виривається гірко, зі смутком, — можливо ми вже на порозі розлуки.

— Це причина? — холодно запитує. 

Мені нічого сказати. Не можу пояснити все те, що вирує у грудях. Я була п'яна, розсерджена, ображена. Деякі з цих емоцій досі зі мною, попри всі інші. 

— Владе, — відчайдушно шепочу. — Знаєш, моє серце це не іграшка. Я…довіряю тобі усім серцем і ти для мене…важливий. Проте, ти ж сам чудово усе розумієш. 

— Хм, — хрипко хмикає й раптом підхоплює коротке пасмо та накручує його на палець. Притягує до себе, обіймає однією рукою за талію та каже у губи, — причина твоєї закоханості, моя Полохлива Лань, лише у тому, що я перший. Я причина свободи. Чогось нового. Став ковтком свіжого повітря. І все. Без мене тобі не буде гірше. Я зроблю усе для твоєї безпеки, можеш не сумніватися — довіра не оманлива. Проте, не бреши собі про важливість. — додає пошепки, — ти не закохана у мене. Твій одногрупник тому доказ. 

Спочатку не знаю, що відповісти. Тілом мчить хвиля палкого жару та розчарування. У роті стає гірко через його слова. 

— Помиляєшся, — тихо кажу. 

Наші губи практично торкаються, але ніхто не стирає цю мінімальну відстань. Ми так і завмираємо посеред вітальні. Я дихаю його ароматом віскі. Дихаю його гнівом, розчаруванням, холодом й страхом перед блуканням у темному лісі. Втягую у себе знайомий запах чоловічого тіла, фарб, салону авто. Сьогодні додався ще запах диму. Чужий. Той, що зазвичай не належить тому Владу, якого знаю.

— Я хочу, щоб ти пообіцяла, що більше ніколи не підеш у “Рай”, — суворо промовляє.

Глибоко вдихаю. Ковтаю клубок у горлі. 

— Ні, я не буду. 

Святий бере за підборіддя й повторює знову:

— Ніколи. Більше ніколи ти не підеш туди. Ні сама. Ні з одногрупниками. Ні з охороною. Ти мене зрозуміла? 

Мовчу. Киваю у відповідь уникаючи розмов. Зараз у душі вирує таке, що хочеться вибухнути й розсипатися мільярдами зірок на полотні кольору його очей. 

— Відпустиш? — запитую. 

— Відпустити? — питання звучить двозначно, принаймні так здається. Але я не хочу знати, як саме відпустить. Лише зараз чи загалом? 

— Тобі ж байдуже, — гірко усміхаюся. — Не мені. 

— Байдуже…— немов смакує слово. — Емоції, Юліано. Усе це емоції. 

— А хіба життя складається не з них? 

— З них. Саме тому потрібно вміти контролювати їх.

— Як ти? Прийшов п'яний, сердишся через бар, хоча не маєш права. 

— Твоя безпека прописана в угоді. Але…— на коротку мить замовкає, — сьогодні я не хочу вже нічого контролювати. Я хочу свою дружину.

Серце прискорює ритм. Кричить, щоб тікала, бо він знову ранить, але водночас змушує покірно стояти й чекати поки зробить те, чого бажаємо обидвоє. Влад щільніше притискає до себе:

— Ти не проти? — запитує, торкаючись губ губами. 

— Сьогодні — ні, — відповідаю.

Одразу цілує. Палко й п'янко, змушуючи світ обертатися навколо нас. На мить переривається й шепоче ліниво:

— Бачу, вчишся грати у це життя.

Пригортаюся ближче. Притуляюся усім тілом до сильного чоловічого стану. Віддаю поцілунок вкладаючи у нього усі свої образи та любов водночас. Відчайдушно. З болем, який межує з пристрастю. 

“Я не вчуся грати у це життя. Просто, я закохана у тебе. Закохана по самі вуха, й тому сподіваюся, сподіваюся, сподіваюся…” 

Влад підхоплює на руки та несе у спальню. У свою спальню. Ми ні на секунду не відриваємося одне від одного. Усе стає неважливим, навіть непотрібним. Усе перетворюється лише на декорації, які покликанні продемонструвати й відтінити головних героїв цієї історії — нас. Наче темний фон на полотні, що підкреслює барвистий малюнок.