Глава 13

Зі спальні мчу у ванну. Тіло дещо похитує, певно алкоголь ще не вийшов, тож насильно змушую себе встати під прохолодний душ. Бадьорість приходить одразу. Закутуюся у рушник й встаю перед дзеркалом. Коротке волосся в'ється, губи трішки посиніли від холоду, а очі повні вини. Чищу зуби, сушу волосся й так само швидко повертаюся у спальню. Одягаю джинси й топ та йду  на кухню. Влад вже сидить за столом. Сніданок — смажена яєчня, помідори чері, шматочки м'яса та сиру — викладений у тарілках. Поряд парує чай. Все виглядає апетитно і яскраво. 

Сідаю навпроти чоловіка та хапаюся за виделку. Виявляється, я голодна. До цієї миті навіть не пригадувала про те, що нормально не харчувалася останні дні. 

— Смачного, Юліано, — промовляє.

Підіймаю на нього очі. Святий явно насміхається. На губах виграє лінива посмішка, очі дивляться зацікавлено й лукаво.

— Дякую. Тобі теж. 

Повертаюся до сніданку.  Деякий час ми мовчимо. Я снідаю, Влад же просто смакує чаєм й розглядає мене. Кожна секунда віддає ритмом у грудній клітці, але поглянути на нього знову не можу. Коли ж з'їдаю усе з тарілки, він каже:

— Радий, що твій апетит не страждає навіть під час похмілля.

Одразу ж дивлюся на чоловіка:

— Похмілля? 

Всміхається:

— Точно, судячи з усього, ти досі п'яна. Що робила? 

Знічуюся. 

— На парах була.

— А сьогодні? Скасували?

— Не змогла встати.

— Пила раніше в такій кількості? — трішки зіщулює погляд.

Хитаю головою.

— Ми були у “Раю”, святкували початок навчання. 

— З одногрупниками?

— Угу, — бурмочу. Сором знову зафарбовує обличчя червоним.

— А потім? — підштовхує до розповіді.

— А потім мені стало погано від  випитого. Поїхали сюди. Я заснула, коли прокинулася вони спустошили твій бар. Сказали, що ні, а я… 

— Повірила?

— Ні, звичайно ні, просто…махнула на це рукою. Знаю, безвідповідально, — дивлюся в очі Святому. — Я все куплю. І приберу. 

Сміється. Навіть насміхається. Його веселить моє обличчя залите червоним, винуваті очі й тиха мова. Веселить, що досі відчуваю алкогольне сп'яніння. 

— І все, Юліано? 

Синій колір стрімко темніє. Він чекає, от тільки не розумію, що саме. Питання висить у повітрі важким тягарем. Пригадую поцілунок з Антоном. Я не хотіла цілувати його по-справжньому. Мені не сподобалося. 

— Все. 

— Гаразд. 

— Гаразд? — перепитую. — Не будеш сварити? 

Задумливо мугикає:

— Навіщо? 

— Твій бар… і я…

— Я дав тобі свободу, Юліано. Сказав жити та насолоджуватись. У декого все стається раніше, у тебе в дев'ятнадцять. Проте, ти мала спробувати. Просто, — виблискує поглядом, — не загравайся у свободу. Ми все ще одружені. 

— Звісно, — киваю надто завзято. — Мама влаштувалася? Все добре?

— Так. Охорона з ними цілодобово. Вибач, — встає з-за столу, — потрібно подзвонити.

Влад виходить з кухні. Я, трішки зачекавши, йду за ним. Повільно крокую вітальнею й чую його голос з майстерні. Підходжу ближче та завмираю на місці. Навіть дихання сповільнюється, настільки цікаво почути з ким буде говорити. 

— Привіт, — лунає низький голос.

Не знаю з ким розмовляє, але ось це “привіт” було сказано зі звинуваченням.

— Де охорона? — пауза. Співрозмовник, наскільки розумію — Тимур, щось відповідає чи пояснює. — Тобто, вони загубили її? В яку фірму ти звернувся?

Прикушую губу. Зараз Тимур отримає виговір за те, що я вчора опинилася без охорони. Але ж це не вина Тимура. Це вина охоронців, які, судячи з усього “загубили” мене, або ж взагалі, провівши до академії просто повернулися на роботу чи додому. 

— Вона двічі була побита цим шматком лайна, Тимуре, через мене! Мої рішення та вчинки! Я залишив свою дружину під твою відповідальність, і що у висновку? Вона п'яна! Вона була у “Раю”, ти чув про цей заклад? Ні? Мілана не ділилася своїми побігеньками?! То розповім я! Приїду в офіс за пів години! Всі акціонери на місці? О, і навіть Дикий? Чудово! Нам з ним потрібно поговорити!

Влад так стрімко виходить з майстерні, наче знає, що я стою під дверима. Миттєво кидаюся у бік й намагаюся удати, що мене там навіть близько не було, та судячи з усього він усе розуміє. Втім, ніяк не коментує мої перелякані очі. Лише застібає сорочку й зітхає.

— Можна я з тобою? — запитую. 

Святий вигинає запитально брови:

— Куди? 

— В офіс? Ти ж туди їдеш? Я випадково почула…

— Хочеш побачити батька? Нас очікує серйозна розмова з акціонерами та Диким, Юліано.  Я працюю над тим, щоб ваша свобода була справжньою. Дотримуюся угоди. Ти не можеш.

Видихаю. 

— Я не п'яна.

Чоловік сміється. 

— Моя Полохлива Лань, у тебе очі блищать, мова зовсім інша, а рухи не чіткі та виважені, як завжди. Ти — п'яна. Тому, якщо вже прогулюєш пари промінявши їх на сон, роби це з користю. Лягай спати. 

— Добре, — доводиться погодитися.

— Я розповім тобі деталі, гаразд? — подумавши, промовляє.

Мабуть, мій погляд запалюється, бо Святий вдоволено всміхається.

— Так.

— Чудово. До вечора.

Йде до дверей, але зупиняється варто взяти ключі у коридорі. Повертається до мене й залишає м'який поцілунок на губах. 

Трішки ошелешена, проте задоволена та щаслива, бурмочу йому щось про гарний день й усміхаюся широко-широко, як ніколи до цього. Наче вперше поцілувалися…Тепло стало, приємно. Легкий дотик, а серце зігрілося, немов вічність провело у морозах, а тут прийшло літо.

Влада немає довго, тож вирішую прибрати залишки нічного відпочинку одногрупників. Не одразу, але знаходжу комору, де знаходиться все потрібне й повертаю приміщення у первісний стан. Потім йду у майстерню. Спати більше не хочеться, тому вирішую помалювати. Знаходжу чисте полотно, беру свої фарби й ставлю мольберт перед вікном. Спочатку не знаю, що малювати. Олівець для ескізу завмирає у повітрі, а потім руки починають жити власним життям. Малюю не я — серце. Кожний штрих, чіткий, впевнений, різкий, а десь плавний й за годину переді мною начерк пари, яка підозріло схожа на мене й Влада. Дівчина на малюнку має ті ж напружені плечі, дещо знічений погляд, який шукає хоч краплю надії у морі відчаю й страху. Вона стоїть обличчям вперед, немов дивиться прямо в мої очі. Позаду неї він — Святий. Примружений, вигин губ, кожна риса обличчя — все його. Чоловік тримає за плечі її — дівчину копію, дещо стискає пальцями, демонструючи світу, що вона під його захистом. З ним — у безпеці. І байдуже, що здається, наче вона прикриває його власним тілом, бо по-справжньому, варто йому зробити крок й фігури змінюють положення.