Глава 12

Варто увійти в зал, де знаходиться танцмайданчик та бар, запахи посилюються. Ми йдемо до стійки. Антон несподівано опиняється ліворуч від мене й теж бере за руку. Запитально дивлюся на хлопця, він всміхається й тягне далі. Вже на барі замовляємо напої. За свої розраховуюся карткою й спостерігаю за хлопцем у татуюваннях, який починає виконувати наші замовлення.

— Тобі як? — кричить Катрін поряд. Музика настільки гучна, що я й себе не чую, не те, що когось. — До речі, я так і не сказала — тобі пасує нова зачіска. 

— Дякую, — вигукую. 

— То як? — повторює питання.

— Гучно, — подумавши, відповідаю. 

Бармен подає коктейлі. А потім реальність раптово стирається. До цієї миті я практично не пила, іноді вино чи шампанське у мінімальній кількості. Але тут…алкоголь ллється рікою. В якусь мить вхоплюю себе на думці, що от я, танцюю на танцмайданчику посеред спітнілих тіл, мене торкаються чужі руки Антона, бігають тілом залишаючись занадто довго, то на сідницях, то трішки нижче плечей. В одній руці тримаю черговий коктейль. Десь неподалік майорить Катрін й Саша. Марка чомусь не видно.  Здається сп'яніли усі. Або ж лише я, не знаю.

Музика грає так голосно, що тремтять нутрощі. Припиняю слідкувати за усім, навіть руками Антона. Думки плутаються. Проте одна твердо й вперто лунає у голові:

“До біса Влада та його стриманість й байдужість. До біса його шлюб”.

"Ми не справжня пара. Наш шлюб — фікція. Він не кохає і не закоханий. Для нього я лише спосіб досягнення цілі, нехай наші бажання й перетнулися"! 

Саме тому, певно, я злітаю з глузду. Піддаюся Антону й цілуюся з ним, варто йому нахилитися до обличчя. Він шукав поцілунку, а я не оминула спробувати заглушити внутрішній біль. Хіба бинти не можуть бути такими? Святий же сам казав — жити. Розважатися. Спілкуватися. Навчатися. Бути студенткою. От, саме цим й займаюся. Поцілунок з одногрупником ніякий. Не викликає жодної емоції. У роті смак коктейлів. Шлунок стискається від нудоти, яка вже штовхається у горлянку. Відриваюся від Антона, бурмочу вибачення та мчу на двір. Мозок затуманений, де туалет, не знаю, тому й вибір очевидний. 

Не пам'ятаю як вибігаю з “Раю” на свіже повітря. Зате одразу почуваюся краще. Підійнявшись по сходинках спираюся на фасад будинку й схиляюся навпіл. Все тіло напружене. Попри нудоту не можу змусити себе звільнити шлунок від отрути, якою напоїв бармен. 

— Ей, — голос Катрін звучить десь далеко. — Погано?

Впираюся руками у коліна, відчуваючи тканину джинсів аж занадто гостро. 

— Їй погано, — лунає ще один голос.

— Може додому? 

— Вона ніби вперше пила.

— Юліано, ми з тобою їдемо. Усі! Ти не проти? — це знову Катрін. Чомусь зосереджуюся на її тоні. 

— Мгм… — намагаюся сказати хоч слово та язик не слухається.

— Вона не проти. Поїхали.

Не розумію скільки проходить часу. Легше не стає. Лише усвідомлюю той факт, що мене вантажать в машину. А далі темрява…

Приходжу до тями на м'якому ліжку. Не встаю, проводжу руками по тканині піді мною й відчуваю знайому тканину ковдри. Я у квартирі Влада. Видихаю з полегшенням. Це тішить. Тому що пам'ять підводить. Все, що вдається пригадати — сп'яніння та нудоту. А ще гидкий поцілунок з Антоном. Навіть не намагаюся зрозуміти навіщо це зробила, бо ж знаю відповідь — хотіла помститися Святому. Щоб він розумів — не пропаду. Але який сенс з цього міні протесту, якщо Влад не знає про те, що сталося? Не знає, що його дружина цілувалася з одногрупником…

Розплющую очі. Навколо темно. Отже, ще ніч. Повільно сідаю. Одразу ж відчуваю, як пульсує у голові. Таке враження, що хтось встромляє леза у скроні, прокручує їх й насміхається з недолугої Юліани. Зупиняюся. Ні. Більше я не така. Більше я піддамся впливу Дикого. Більше не дозволю. Я ж погодилася на все заради того, аби врятувати маму з Тимуром, і…якщо вийде, себе. Якщо вистачить сил… А завдяки Владу знаю — повинно вистачити. Не можна вічність мовчати, просити вибачення за усе, терпіти. Не можна дозволяти себе ранити, бо комусь так подобається… Щоправда, потрібно не тільки усвідомлювати цю просту істину, а й слідувати їй. Поки не вдається… Поки я готова пробачати Святого, грати у його гру скільки потрібно й потай радіти, що ще не все скінчилося, адже це означає, що він буде поряд. Ще трішечки буде зі мною… Я зможу хоча б бачити його. Зможу тонути у синіх очах. Зможу…дихати його ароматом небезпеки та сили й вірити, що колись буду настільки сильною, що бинти врятують…

Сміх та вигуки за дверима шокують. Вони так несподівано вриваюся у свідомість, що не можу зафіксувати чиї ж. Повільно встаю з ліжка та йду до дверей спальні. Відкриваю їх й бачу у вітальні Марка, Антона та Катрін. Вони сидять прямо на підлозі, обклалися пляшками з алкоголем, — підозрюю, що з бара Святого, — й продовжують веселитися.

— Що відбувається? — запитую хрипло.

— Зірко! — Катрін прудко встає на ноги. — Ми привезли тебе, ти запрошувала мене ночувати…Але ти була така п'яна, що хлопці вирішили теж залишитися. 

— Я запрошувала тебе, — твердо кажу. — Не їх.

— Гей, припини. Ми ж нічого не чіпали, — вигукує Антон. — Йди до нас. У тебе крута квартира. Ти що, донечка магната?

— Вона наречена Святого, Влада. Чули про такого? Він теж художник.

— Справді? Наречена? — Марк всміхається й багатозначно дивиться на Антона. — І цілувала його? 

— Я випадково, — виправдовуюся. 

— Покажу картини, — втручається Катрін, — пішли.

— Ні! — рикаю так, немов вона веде дивитися на мої полотна. — Ні! — додаю спокійніше.

— Чому? Його ж немає, — дивується одногрупниця.

— Не можна, — проковтую клубок у горлі. 

Не хочу, щоб псували там усе… У майстерні мої спогади з Владом. Там я його вперше поцілувала. Там малювала з ним. Там вчилася писати з натури. Ні. Не хочу, аби навіть одним оком зазирнули. 

— Де Саша? — змінюю тему.