Глава 11

Після розмови ми обідаємо всі разом. Потім прощаюся з мамою та братом. Влад відвезе їх в чуже місто, має винайняти охорону, на всякий випадок, прослідкувати чи все добре з житлом та допомогти облаштуватися. Сказав, що буде відсутній кілька днів. 

— Ти бережи себе, зіронько моя, — шепоче мама, коли обіймаємося на дворі.

Святий вже за кермом, очікує Софію та Тимура. Добрий же чекає на ґанку, щоправда, вже мене. Повинен відвезти у місто. Мені навіть офіційно ключі вручили від житла Влада. Власне, він вклав їх у руки та залишив поцілунок на кінчику носа. На цьому наші прощання закінчилися. 

— Ти бережи себе і брата. Слухай Влада.

— Знаю - знаю, люба. Все буде добре, побачиш. Я подам на розлучення, заберу у нього батьківські права й ми будемо вільні.

— Саме так буде, — шепочу їй на вухо.

— Все, потрібно тікати, бо ми ніколи не припинимо обійматися. 

— Я чекатиму нашої зустрічі, мам.

— Люблю тебе, донечко. 

—  І я тебе. 

Мама сідає в авто. Я в цей час обіймаю братика:

— Бережи маму, добре? 

— Від татка? — запитує. Милі оченята маленького дива дивляться так по-дорослому.

— Від татка, любий. Я люблю тебе.

— І я. Ми побачимося?

— Обов'язково, — усміхаюся. — Коли все закінчиться і дорослі розв'яжуть проблеми ми підемо у парк атракціонів. Хочеш?

— Дуже, — Тимурчик обіймає мене за шию й цілує, мабуть, з тисячу разів у щоку. — З Тимуром і Владом.

Кидаю короткий погляд на Доброго, потім на машину Святого.

— Гаразд, мій хороший. Все, сідай до мами.

Братик сідає на заднє сидіння. Кілька секунд й Влад вже зникає за стовбурами дерев. Не встигаю навіть видихнути й усвідомити, що не бачитиму їх незрозуміло скільки часу. Дивлюся на Тимура. Сіро-блакитні очі спокійні, зважені, як завжди. 

— Хвилюєшся? — запитує.

— Раптом знайде їх? Або щось станеться по дорозі? 

Добрий всміхається.

— Ми винні у тому, що сталося з тобою, Юліано. Двічі. Ти постраждала від Дикого. Більше не дозволимо зашкодити вам.

Зітхаю.

— Дуже сподіваюся на це. 

Тимур хмикає й каже:

— Сідай. Ми теж їдемо. 

* * *

Осінь починається з дощів. Три дні пройшло з часу, як Влад повіз маму й брата в інше місто. Я навіть не знаю яке…проте, все добре. Дзвонив Тимурчик, розповідав, що нова квартира дуже класна, щоправда, школа не сподобалася, втім, він не засмучується, адже він там найкрутіший, бо приїздитиме з охороною. Не знаю, як Святий собі уявляє все, але сподіваюся на його розуміння, що їм потрібно бути непомітними. Потім зателефонував Влад. Нагадав про навчання, сказав, що усе під контролем, тож за кілька днів повернеться. Розмова була суха й байдужа, немов між нами взагалі ніколи й нічого не було, а наразі з'явилася взаємна неприязнь. Холодний тон боляче різонув по вухах. Склалося враження, що відстань й розлука забрала у мене й те, що було… 

В академію йду пішки. Парасолькою прикриваю голову, але сильний вітер постійно намагається її викрасти. Пришвидшуюся. Набираю темп. Не знаю чим думала, коли вирішила прогулятися вранці, під дощем? Вважала, що таким чином вдихну ковток свободи. Адже вона от-от й торкнеться усієї душі, голосно крикне, що я таки змогла! 

Дивлюся під ноги. До академії залишилося якихось сто метрів. Обертаюся. За мною йдуть двоє чоловіків, охорона винайнята Тимуром.

“На всякий випадок” — сказав брат мого чоловіка.

Повертаюся до них спиною знову й несподівано збиваю когось з ніг. Парасолька вилітає з рук й падає на мокрий асфальт. 

— Вибачте, — одразу ж кажу й підіймаю очі на потерпілого. 

— Юліано! — вигукує дівочий голос.

Катрін. Це Катрін! 

— Привіт, — дещо ошелешено промовляю.

— Я так рада тебе бачити! 

— Я… — Катрін обіймає мене так, наче ми подруги, які не бачилися кілька років, — теж, — здавлено шепочу. 

— Маєш чудовий вигляд! — вигукує із захватом й відпускає з обіймів.

Кілька секунд вивчаю дівчину. Не змінилася. Те саме каре, ті ж сірі розумні очі. Маленька. За спиною рюкзак, в короткій спідниці та чорних колготках. На плечах великий піджак, не за розміром, і не оверсайз. 

— Ти теж, — відповідаю.

— Я одразу хочу попросити вибачення! — дивиться в очі. — Тоді я настільки була вражена твоїм нареченим… Якщо пам'ятаєш, я обожнюю його роботи. Тому не могла втриматися й піти, почути тебе. Мені шкода, що так сталося. Сподіваюся, він не дуже розсердився?

Натягую приємну усмішку.

— Все нормально, не хвилюйся. 

— Точно? Зірко, ти якщо ображаєшся, кажи. Я заслужила! Просто… Для мене це так важливо. 

Киваю їй. Пам'ятаю, Влад казав, що таким людям потрібна лише вигода, проте… Раптом помиляється? Врешті, нехай Катрін й підвела, та не навмисно ж? Я ж сама не втрималася колись й зайшла у його майстерню. Сама вдивлялася у картини. Чи маю право засудити її, враховуючи, що вона його фанатка?

— Не ображаюся, — цього разу усміхаюся щиро. 

— Вірю на слово. 

Катрін підіймає мою парасольку. Витирає з чола дощові краплі й, схопивши мене за руку, прямує до академії. Завзято розповідає, що знайшла житло, що їй дуже подобається місто й взагалі усе навколо. Навіть сьогоднішня погода.  А я, засумувавши — кілька днів сама у квартирі — пропоную їй переночувати у мене. Врешті, чому б не порушити правила Святого, якщо майбутнього у нас все одно немає? Чому б не поглянути на його картини знову? Він не дізнається. А я… Я таким чином хоч якось помщусь за холодний та байдужий тон. За рани на серці. За страх перед тим, що буде далі. 

Дивуюся сама собі. Ніколи не думала, що щось подібне з'явиться у голові. Проте…Час йде, люди змінюються. Досить мовчати, так же? 

— Ідея крута, — завзято реагує Катрін. — Твій наречений не буде проти?

Не кажу, що тепер ми одружені. Взагалі вирішую не розповідати їй нічого. 

— Ні. Його немає у місті.