Глава 10

Ставши дружиною Влада, я дійсно вільна. Це не просто надія на майбутню свободу, не тунель, на початку якого була раніше. Тепер я вийшла з нього й справді отримала карт-бланш. Святий вручив його сам, обіцянками про життя й відсутність стосунків. Мені страшно, безумовно. Я чудово розумію, що його захист важливий, як і підтримка. Тож, коли він піде, я залишуся вільною й розбитою…Але не викинути з серця надії на наше майбутнє, бо закохана у цього чоловіка, хоч вже кілька разів встромив ніж у спину й ранив душу.

Частка мене знає — більше у те життя не повернуся. Не буду мовчати. Я навчуся говорити. Вимагати. Виборювати. Навчуся жити так, як хочеться мені. Золота клітка тримала у ланцюгах, нарешті позбулася її. Нарешті можу бути тією, ким хочу. Жити! Дійсно жити! Залишилося лише дати свободу мамі й братику. І тоді проблеми зникнуть. Так, моє серце болітиме, але, хіба свобода, якої так бажала, не важливіша? Святий не подарує нам шансу, то який сенс тішити себе сподіваннями далі? 

Так, він неймовірний. Притягує до себе усім. Чіпляє очима, манерами, небезпекою, яка змушує серце бунтувати. Сила та влада, якою володіє, манить. Я довіряю йому усім серцем. Я навіть пробачаю те, як вчинив, бо знала від початку, чула й бачила натяки — зі мною панькатися не будуть. Святий має мету, і досягне її. Святий встромить ніж, а я буду жалкувати, що повернулася спиною, не обличчям до нього… Так і сталося. Та який сенс постійно турбуватися через те, що він не дає й шансу? Неодноразово ж  сказав, що нічого не вийде... Головне — мета. Емоції — лише побічний результат. Вони керують ним, проте, він також керує ними. Отже, виконавши угоду, піде. Попередив. Я повинна бути готова. Повинна мати бинти, щоб забинтувати серце й душу, та крокувати по життю далі, тільки тепер без ланцюгів на зап'ястях, які накинув Дикий…

Після розмови з мамою та Тимуром відчуваю себе дещо інакше. Відкрилося багато інформації, вдалося підбити підсумки й визначитися з тим, що чекає у майбутньому. Зрозуміла, що знову будувати  зефірні мрії про Святого не варто. Чоловік сам знає чого хоче, моє бажання бути з ним не змінить його рішення… Тому, тепер я маю питання — як побудувати власне життя після розв'язання проблем? Що робити мені, коли мама й брат будуть у безпеці, а Влад попрощається зі мною? Навчання залишиться, безумовно. Влад не дасть мені кинути мрію, у цьому впевнена… Але, як забезпечити собі захист від помсти Дикого? Раптом Святий не впорається і він повернеться у моє життя, аби знову змусити бути його маріонеткою?  

На деякий час відриваюся від роздумів. Мама готує з Тимуром сніданок. Братик бігає навколо нас ставлячи питання за питаннями. Йому дуже сподобалося, що він теж Тимур. Мабуть, Добрий вразив його. 

Я сиджу на дивані у вітальні. Мені суворо наказали очікувати лікаря у ліжку, але оскільки немає мого чоловіка, то можу дозволити вільний час провести перед екраном телевізора. Зізнатися, я вічність не дивилася нічого. Або вчилася, або виконувала накази батька, або потай малювала. Тепер же навіть дивно сидіти ось так, не боятися, що зараз спіймаюся на ліні. Постійно очікую, що от, зараз відімкнуться двері й на порозі покажеться Дикий. Одразу з претензіями, як завжди…

Усміхаюся. Спершу й сама не усвідомлюю цього, поки перемикаю канали. Та так приємно чути розмову позаду,  сміх й радісні вигуки брата. Наче…ми нормальні. Наче…все життя так було. Навколо наша родина, з якими радо проводимо вихідні за містом…

Хоч би у майбутньому було так… Це така маленька й таємна мрія, від якої не позбутися ніколи, бо завжди хотіла провести день ось так, у приємному колі й відчувати затишок у душі. Частково вона здійснилася, шкода, що на короткий час. 

Відмикаються вхідні двері. Слідом голос Влада й незнайомого чоловіка. Вони доволі швидко заходять у вітальню. Святий миттєво знаходить мене поглядом,  суворо розглядає, поглядом показуючи, що я повинна була лежати у спальні, а потім звертається до незнайомця:

— Ось наша пацієнтка.

— Радий бачити, що вона не виглядає настільки жахливо, як описав, Владе, — хмикає. — Думав, твоя дружина помирає від болю, — в карих очах танцює сміх.

Привітно усміхаюся. Чоловік, орієнтовно років тридцяти п'яти, русявий, високий, приємний й милий. Одразу подобається й викликає довіру.

— Влад хвилювався, — відповідаю й встаю з дивану. 

Починаю йти до лікаря, але він миттєво каже:

— Ні-ні, Юліано. Ви пацієнт, підійду до вас я. 

І дійсно йде до мене та сідає на диван. 

— Це Євгеній Олегович, Юліано, — представляє чоловіка Святий. — Мій лікар і добрий друг. 

— Добре, — киваю. — Рада знайомству.

— А я як, — хитро всміхається. — Влад навіть на весілля не запросив. Хто ж знав, що його серце все-таки встигли полонити… Зізнатися, я навіть не знав як уявити вас, Юліано, але побачивши, одразу зрозумів — таку не покохати складно.

Чую, як позаду нас слухає мама й двоє Тимурів. Сама ж переводжу погляд з лікаря на Святого. Він не ховає очей, не змінюється в обличчя. Навпаки, дивиться на мене якось…дивно. Немов бачить вперше. Сині очі темні, задумливі. 

— Дякую вам, — тихо відповідаю.

— Оглянемо вас? Щоб новоспечений чоловік не нервував більше. 

— Звичайно. 

— Тоді, не проти пройти у спальню? 

Киваю. Встаю й крокую першою у кімнату. Чоловіки позаду. Не знаю, що такого має оглядати Євгеній, що потрібно ховатися. Краєм ока помічаю брата. Він мчить за мною, на обличчі хвилювання. Влад зупиняється поряд з ним, коли обертаюся, щоб сказати, що все добре, присідає й каже, що його сестру огляне лікар. Тимур киває. Серйозний, зосереджений. Втім, киває Святому й повертається до мами.

В спальні Євгеній просить підійти до вікна. Спершу оглядає обличчя та голову, потім просить показати спину та живіт. Тисне в деяких місцях, запитує наскільки сильно болять синці. Все закінчується доволі швидко. Святий весь цей час спостерігає за нами спершись на стіну поряд з дверима. Руки склав на грудях, погляд спокійний, твердий.