Глава 9

Рипають двері. Різко обертаюся на звук. 

— Що ти робиш, Юліано? 

Влад стоїть на порозі. Питання лунає тихо. Голос дещо хрипкий, але, що дивно, він одягнений у костюм. На зап'ясті годинник, там же незмінний браслет. В синіх очах стурбованість. Відчуття, що Святий зараз дивиться на мене, як на божевільну.

— Навіщо обрізала? 

— Хотіла.

— Гарно, — дивує. 

— Гарно? 

— Дуже. Тобі пасує. 

— Дякую, — пошепки відповідаю. 

Пауза між нами затягується. Я стою в спідньому, але Влад, як завжди, демонструє витримку варту усіх багатств світу. Він дивиться виключно в очі. 

— Ти куди? 

Святий хмикає. Кривувата, знайома посмішка, з'являється на губах. В кутиках рота вимальовуються смуги. Пам'ятаю, як вразили мене у перше наше знайомство, чомусь саме на них звернула увагу.

— Справи.

Короткі питання. Короткі відповіді. Нічого значущого, а серце при погляді на нього рветься. 

— Які? — сміливо.

Знову всміхається. 

— Скоро прийде лікар. 

— Ти уникаєш відповіді. 

— До його прибуття повернусь, — продовжує, немов не чує.

Кладу ножиці на раковину. Зіщулюю погляд. Я перед ним оголена, не тільки тілом, а й душею. Завжди. Постійно. А він все одно щось приховує. 

— Чому ти такий? — різко запитую. Відчайдушно. З надією на щиру відповідь. — То байдужий та холодний? То гарячий, м'який, лагідний? Вмієш же бути тим, другим. 

— Я контролюю емоції, але й вони контролюють мене, — лунає.

Я чула це. Чула, перед поїздкою до Дикого та укладання шлюбного договору з Тимуром. Тоді він сказав, що починаючи шлях до цілі байдуже чиї голови полетять. 

— Ти відтермінував відповідь. Ти винен мені її хоч на якесь з питань. Я втомилася здогадуватися…

— Я їду у приватну охорону. 

Гірко хмикаю. Відповідь, але не на потрібне мені питання. 

— Ти щось втратив колись? Як життя зробило тебе таким байдужим та спокійним? Мало ситуацій, які виводять тебе з рівноваги. Поясни, чому? Тоді, на озері, ти був…

— Не шукай, Юліано, — просить. Вперше чую, як у його голосі проковзує щось нове. Інше. Емоція, якої ще не було жодного разу. 

— Що не шукати? — схлипую.

Влад підходить ближче. Торкається короткого волосся. Веде кінчиками пальців по щоці.

— Ти чудова дівчина. Моя дружина. — хрипло вимовляє.

— Але разом ми не будемо. Можемо лише іноді займатися коханням, якщо хочеться? Так? Ти кинеш мене, варто буде досягнути цілі… Теж вірно?

— Я піду, коли наші цілі будуть досягнуті. Ти й твоя сім'я вільні..

— А Володимир Дикий зійде з арени? 

— Отримає за все, — розпливчато відрізає. — Я розповів мамі про нашу угоду та акції. — цілує у чоло. — Скоро повернусь. Тимур з вами. Не хвилюйся. 

Святий уникає поглянути в очі. Це турбує й бентежить. Повертається та зникає з ванної. Одразу груди стискає відчуття, що вся розмова наснилася, проте гарячий опік на шкірі від поцілунку, нагадує пульсацією, що все було насправді.

На вішаку помічаю халат. Хапаю його, закутуюся й виходжу теж. Крокую на двір. Хочеться вдихнути ковток свіжого повітря, яким діляться останні літні ночі. 

На ґанку сідаю на сходи й підпираю підборіддя руками. Задираю голову та дивлюся на зорі. Вони мерехтять яскравіше за діаманти під сонцем. Такі гарні, далекі. Пам'ятаю, як Святий казав, що я нагадую йому зірку. Далеку, недосяжну, нікому не відому.. Казав, що не хочу світити яскраво. Але це не так. Він помилявся. Я хочу. Просто наші цілі різняться. У нього помста, у мене ж бажання свободи та гармонії. От і все. Певно тому він піде… Не він же закохана дівчина, яка нічого не бачила у цьому світі, жила у золотій клітці й потерпала від тиранії. Не він відчував, якщо не фізичний, то емоційний біль. Не його мрії розбивалися в стіни…

— Як ти? — голос Тимура лякає.

Підплигую на місці. Чоловік сидить, як виявляється, поряд. Мабуть, вже давно, а я й не чула.

— Нормально, — вичавлюю глухо.

— Мені шкода, Юліано. Через усе. 

Повертаюся до Доброго.

— Чому? 

— Вважаю ти маєш право знати. Влад робить помилку, що не каже все, бажаючи вберегти тебе. Думаю, псувати вже нічого, пробач. 

— Що маєш на увазі? — схвильовано.

— Все це почалося через помсту твоєму батькові. Він зачепив нашу сестру — Мілану.  

Тимур замовкає, а я з нетерпінням очікую, коли продовжить. Мала рацію, справа дійсно у їхній сестрі. 

— Що він зробив? 

Добрий зітхає. 

— Мені шкода, що поки ми рятували її, постраждала ти. Розумієш, коли вигадувався план, я тебе не знав. Не бачив, яка ти тендітна, не помічав, що й сама страждаєш. В той день, на виставці, я просто знав, що ти наша ціль. І заради помсти за Мілану потрібно зачепити тебе у будь-який спосіб. 

— Винні всі, — тихо кажу. — Якщо поглянути на усе під іншим кутом, то я рада, що Влад тоді підійшов. В іншому випадку я б вийшла заміж за старигана, страждала б далі… Тож… Якщо ці страждання приведуть до бажаної свободи…

— Тоді не дарма? — усміхається Тимур.

— Тоді не дарма. 

Очікую, поки чоловік почне говорити далі. Розповість, чому ж… Що такого сталося між Диким та Міланою, чи, швидше за все, що він їй заподіяв, якщо брати захотіли помсти? Але Тимур раптом встає, пропонує чай й зникає у будинку, обіцяючи скоро принести чашку запашного напою.

Світанок поволі виборює права у ночі. Зорі потроху тьмяніють, стають блідими. На їх місце приходить яскравий диск. Небо зафарбовується у відтінки помаранчевого й рожевого, сіра димка дещо приховує їх яскравість, але я знаю, що насправді ці кольори насичені й несуть у собі свіжість. Спів птахів стає гучнішим. Десь там, поміж гілок дерев, заховані маленькі створіння, які з народження знають, що таке свобода. Їм не відомо, що можна жити у клітці. Невідомо, що іноді свобода може бути близькою, але водночас недосяжною.