Глава 8

Свіже повітря б'є в обличчя поривом вітру. Запах крові на губах стає ще відчутнішим. Заплющую очі й чіпляюся за шию Влада. Він щось каже, але не чую. Єдине, що чітко усвідомлюю, це аромат фарб й лісу. Небезпеки, яка темним покривалом захистить  від усього.

— Юліано, розплющ очі, — м'яко лунає над вухом, тихо - тихо.

Чоловік все ще притискає до себе. Його серцебиття проноситься відлунням у кожній клітинці тіла. Тільки страх все одно пульсує у крові сильніше. Саме він не дає розціпити зуби й розплющити очі. 

— Прошу тебе. Ти зі мною. Він більше ніколи не торкнеться тебе, обіцяю. Чуєш? — шепоче, торкаючись губами скроні.

Свіже дихання лоскоче волосся. Я намагаюся, присягаюся. Намагаюся поглянути на Святого, зазирнути у сині очі. Просто…щось поламалося всередині. 

— Моя Полохлива Лань, благаю, подивись. Подивись на мене. Чуєш? Нам потрібно їхати.

Нарешті стає сил розплющити очі. Уявляю, як виглядаю: обличчя в крові, волосся вирване шматками. Через це виривається нервовий сміх. Мене ледве не вбили, а я вперше у житті, хвилююся, як виглядаю.

— Молодець, — твердо каже й дивиться в очі. 

Ми за брамою, поряд з мотоциклом. Бачу обличчя Влада, над ним крони дерев, сіре небо. Зазираю найсиніші у світі очі. Вони такі гарні, глибокі, несуть у собі спокій та мир.

— Мама, — шепочу. 

— Поїхала. Віддав машину їй. Тимур зустріне, не хвилюйся. 

Видихаю. Полегшення, що мама й брат у безпеці, дає вдихнути порцію свіжого повітря. Осінь на порозі, чекає, поки зможе офіційно прогнати тепле літо. Дивне й непередбачуване для мене. Навіть трішки щасливе. 

— Добре.

— Ми на мотоциклі. Зможеш триматися?  

Влад ставить на ноги й притримує, коли хитнувшись, ледве не сповзаю на землю. Окидаю поглядом дім за спиною чоловіка. Там, у цій будівлі, все жахливе. Дім не виглядає привітним. Не виглядає домом. Швидше в'язницею, від якої мороз біжить тілом. 

— Зможу, — лепечу. 

“Мушу”. — додаю подумки.

Святий киває. Садить мене попереду, сам вмощується позаду й заводить мотоцикл. Не знаю, що зробив Володимиру Дикому, — з цієї миті припиняю називати його батьком, — бо той не виходить слідом. Випадково втратив свідомість? Чи щось подібне? Смертельне? Якщо так, то від цього усі виграють. 

Жахливі думки, але після пережитого, єдино вірні. 

Не знаю як вдається доїхати до будинку, в якому пройшла наша шлюбна ніч, й не впасти на асфальт. Певно, річ у Святому, який всю дорогу тримав здебільшого не кермо, а мене за талію. Або ж у витримці, тій самій, залізній, котра дає змогу не впадати у відчай під час страшних ситуацій. Та варто зупинитися під будиночком, як я одразу злітаю з мотоцикла й мчу у бік дерев. Нудота підходить чимось пекучим, тож як тільки ховаюся за стовбурами, мене одразу вивертає. Нутрощі горять, все пульсує від болю. 

Влад теж тут. Навіть не помітила, не почула. Завбачливо подає пляшку води й поглядом вказує, щоб вмилася. Хочу крикнути, щоб йшов геть. Врешті, це і його вина. Адже їх з Тимуром маніпуляції призвели до подібного. Проте, гадаю, він і сам знає. Саме тому в синіх очах стільки болю, який не приховує. Навряд брати думали, що Дикий так швидко дізнається правду, думали, що у них є доба-дві, може більше, а не ніч. 

— Мама й твій брат тут. — кидає. 

Змиваю з обличчя кров, киваю, швидше собі, ніж йому, й намагаюся відтерти червоні плями на шкірі. 

— Зупинись, — наказує.

Бере за зап'ястя, повертає до себе й сам починає змивати кров. Заплітає волосся у косу й перекидає його за спину. Стирає повільними, обережними рухами, залишки любові від Дикого. 

— Коли наш тимчасовий шлюб закінчиться, він прийде за мною й мамою, — звинувачую. 

— Заспокойся. Зараз потрібно прийти до тями. Я викличу лікаря, огляне тебе. 

— Ти чуєш себе? — вигукую. — Мені кінець, коли ти підеш! 

— Також приставлю охорону до вас. Поки побудете тут. Потім, коли почнеться навчання, переїдеш до нас, а маму з братом відправимо за кордон. 

— Владе! — скрикую й штовхаю його у плечі. — Яка охорона? Вона все життя буде зі мною? Ти платитимеш, щоб всюди охороняли? 

— Я розберусь. 

— З чим? — гірко промовляю. — Зі шлюбом чи охороною?

Влад дивиться в очі. Синій наповнюється кригою, яку не зламати.

— З усім. 

“Брехня”. — подумки кажу. 

— Пішли, відпочинеш. На всі питання відповім мамі я, а ти ляжеш. Поки не приїде лікар забороняю вставати з ліжка.

Святий вже веде за собою тримаючи за руку, наче малу дитину. 

— Я втомилася від наказів, — кидаю в спину.

— Радий чути.

— Не буду більше слухати тебе!

— Після того, як лікар скаже, що ти здорова — будь ласка. 

— Та хто ти в біса такий, щоб…— не встигаю договорити. 

Святий різко зупиняється й повертається обличчям:

— Твій чоловік. Твоя безпека, як і твоїх рідних — те, що маю виконати. Саме це виконую. 

— Ти писав ту угоду, можеш не виконувати, — розлючено кидаю, хоча знаю, без нього не впораюся. 

— Саме тому виконую, бо писав я! — відрізає — Пішли! 

В будинку нас зустрічає Тимур. Сіро-блакитні очі пропалюють мене та Влада наскрізь, обличчя спокійне, врівноважене. Помічаю, як помахом голови запитує у Святого, як я. Не бачу, що позаду відповідає та відчуваю його гарячу долоню на спині.

Йдемо у глиб будинку. Мама з братиком сидять на дивані у вітальні, але Святий не дає підійти до них, одразу ж підштовхує у бік спальні. Намагаюся зупинитися, попри те, що тіло струшує, а в голові розруха. Але чоловік ледве не вштовхує у кімнату й замикає двері, відрізаючи нас від мами та двох Тимурів. 

— Лягай.

Різко повертаюся до нього. В очах темніє, в тілі слабкість, та я твердо стою на ногах. 

— Повторюю, — грубо кидаю. В душі вирує злість, на всіх одразу, і в першу чергу на батька. — Я втомилася від наказів. 

Дивуюся звідки сили. Бо відчуваю себе зламаною іграшкою у руках незнайомців, яким байдуже на мою долю. Байдуже на почуття. Батько все життя ненавидів просто так, без причин. Виявляється, про інтернат думав… щоправда, не відомо з якого віку. Влад же просто грає у свою бісову гру. Грає моїм життям, безпекою мами та братика. Грає, адже має ціль, вміло використовує мої бажання на власну користь. Йому ж дійсно чхати, скільки ножів встромить у спину, скільки проклятих лез буде стирчати поки він досягне кінцевої мети! Чхати, чи полетить моя голова у прірву. Владу абсолютно все одно, що буде потім, коли він піде. А він піде, впевнена. Залишилося недовго. Бізнес фактично належить йому, Дикому доведеться грати на його умовах, або ж брати вигадають ще щось й заберуть залишки акцій собі. Тимур же залишився без них, взагалі. Судячи з усього, зі слів Володимира, є те, чим він маніпулював, бажаючи, щоб Добрий віддав акції мені. Це дівчина. Важлива для них обох. Це й обурило його. Обман, який обіграв самого Дикого.