Глава 7

Переодягаюся у запасні, завбачливо привезені Владом, джинси й топ, взуваю босоніжки та схопивши телефон з сумки, виходжу з будинку. Влад вже теж одягнений, хоча не чула, як входив та виходив  з будинку. Тимура немає. Поїхав, певно, в офіс. 

Святий сидить у костюмі на мотоциклі. На руках шкіряні рукавиці, ними ж тримає чорний, блискучий шолом. Навіть зупиняюся, настільки стильно й круто виглядає, подих перехоплює. 

— Твій, — ліниво підіймає шолом. — Підійди.

З тону розумію — зник той Влад, яким був ще пів години тому. Тепер на його місці звичний художник, акула у світі багатих, маніпулятор й просто небезпечний гравець. 

Покірно йду до нього. Завмираю поряд й очікую поки одягне шолом на голову. Впоравшись з цим каже, щоб сідала позаду. Варто зручно вмоститися й обхопити його стан, як ми зриваємося з місця. Дім, луки й ліси залишаються за спиною. Тепер не дивлюся на природу навколо. Тривога з'їдає зсередини за рідних, тож все, що можу робити — молитися. Молюся, щоб встигли, щоб Тимур затримав тата на роботі, щоб мама і брат були вдома, цілі й неушкоджені. Інакше… я не знатиму, що робити. 

Дорога вимотує, автомобілем значно зручніше, але терплю. Коли опиняємося у місті хочеться кричати, щоб Святий пришвидшився, гнав вперед й не зупинявся навіть на червоний. Але ж знаю, що не буде так… Просто здається, що у нас кожна секунда важлива. 

Нарешті дістаємося будинку батька. Влад ще не встигає заглушити мотор, а я мчу до воріт. Вводжу код й забігаю у двір. Мама, мабуть, бачить мене з вікна, тому що майже одразу виходить на зустріч. В зелених очах переляк, не розуміє, що відбувається, чому я панікую. 

— Мам! 

Кидаюся в її обійми. Вдихаю запах безпеки й любові.

— Мам, збирайся, і брата збирай. Треба тікати.

— Що? Люба, зіронько моя, заспокойся. Що сталося? Хто цей чоловік?

Виринаю з теплих рук й обертаюся. До нас крокує Влад. Виглядає небезпечно. Пригадую, що мама його й не бачила, минулого разу за мною приїжджав Тимур, він же і був “нареченим”.

— Це мій чоловік, мамо, — тихо кажу. — Влад Святий. Познайомся.

— Вітаю, — киває він, — радий познайомитися з мамою дружини.

Мама спершу ошелешена, втім, швидко бере себе у руки:

— Я теж рада. Але мушу запитати, де той чоловік, інший? 

— Він мій брат, — спокійно каже Святий. — Вам потрібно швидко зібрати речі. Я обіцяв Юліані, що ви будете захищені та вільні, тож, якщо вам не складно…

— Зіронько, — Софія Дика переводить погляд на мене, — що відбувається? Чому нам потрібно збиратися? 

— Я усе розповім, — тихо кажу. — Будь ласка, мам. Батько…є причини, чому захоче зігнати злість на тобі. Ти ж знаєш.

Вона киває. Розуміє усе, тому й не противиться, хоча бачу в очах бажання зупинити й сказати, щоб хвилювалася лише про себе. Сподіваюся, усвідомлює, що я так не можу. Вона ж моя мама! 

— Гаразд. 

Софія біжить назад у дім я ж повертаюся до чоловіка:

— Як ми поїдемо? Мотоцикл не вмістить усіх. 

— Знаєш, де гараж? 

Киваю.

— Тоді веди. 

Святий йде за мною. Гараж знаходиться у лівому крилі дому, на щастя, знаю як відмикається. А ще знаю, де лежать ключі від машин. Тож, коли заходимо в середину, я одразу кидаюся до комода. Беру ті, що від позашляховика й кидаю Владу. 

— Підеш допомогти мамі? — запитує. 

— Так.

Він киває й проводжає поглядом, поки йду до дверей, що ведуть в середину будинку. Опинившись у коридорі мчу на другий поверх, у спальню мами. Вона збирає деякі речі у маленьку валізу, паралельно пакує одяг братика. Тимур взагалі нічого не розуміє, просто носить те, що вона просить, зі своєї кімнати, мовчить, хоча одразу бачу в його оченятах тисячу запитань.

Мені страшно. Здається, варто затриматися на секунду, і все, ми не встигнемо. Скільки Тимур зможе стримувати тата, який оскаженів через обман? Навряд, довго. 

Допомагаю мамі. Все робимо у тиші прислухаючись до звуків з двору. Варто почути, як Влад заводить машину, синхронно здригаємося.

— Все добре, — тихо кидаю. — Це Святий. 

Мама нічого не каже й не вимагає термінового пояснення. Звикла до уникнення зайвих запитань, покірно чекає поки їй розкажуть те, що вважають за потрібне. Все це батьків вплив…

— Наче все, — Софія окидає поглядом мене й брата. — Якщо ми не надовго….

— Не знаю, мам…— зітхаю. — Поки не ясно. Батько, швидше за все, зараз дуже злий.

Зелені очі мами дивляться уважно, зазирають у мої, вперше так глибоко. На обличчі читається, що вона раптом дещо для себе зрозуміла — попри все, її донька виросла. На жаль, не у найкращих життєвих умовах. 

— Я просила не рятувати нас, Юліано. Ти повинна подумати про себе. 

— А ти? А він? — скошую погляд на брата. — Те, що зараз тато не чіпає його, не означає, що потім не буде! Чи ти мало натерпілася? Я не розумію, мам…

Софія зітхає. Підходить й обіймає. Деякий час ми стоїмо, потім між нами встає Тимур й обіймає обох. 

— Куди ми їдемо? — запитує. 

— В безпечне місце, — тріпаю його світле волоссячко. — Там буде добре. 

— Тоді ходімо, — шепоче мама. Усміхається, ще й так завзято, наче вірить у мої слова. Ще б я могла у них повірити.

Вона бере валізу, я Тимура за руку й ми виходимо з кімнати. Спускаємося, але не встигаємо дійти до дверей, які ведуть у гараж. Вхідні несподівано відмикаються й на порозі завмирає розлючений батько. Погляд оскаженілий, звужений, він вивчає нас. Ми ж заклякаємо між сходами й коридором. Мама робить обережний крок вперед, до нього, я ж стискаю руку Тимура сильніше. Страшно стає, навіть попри те, що Влад зовсім неподалік. 

Тато наступає. Повільно й млосно, навмисно розтягуючи час та простір навколо нас.

— Куди зібралися? — удавано спокійно запитує. — А ти? — дивиться на маму, — з нею вигадала цей план? Невдячні курки! 

Ми мовимо. Не вдається вичавити з рота ні слова. Клубок встав у горлі й все.