Глава 6

Металевий звір, до пари Владу, не їде — летить. Дерева, поля, луки — пролітають повз розмитими плямами. Дорога ідеально рівна, наче її створили для подібного азарту. Швидкість шалена. Вітер зриває резинку з волосся й розвіває його в усі боки. Пасма, то закривають обличчя, падаючи прямо на очі, то вже здіймаються до верху, наче тягнуться кудись вище. Стискаю талію Святого міцніше й кричу щодуху: від захвату, емоцій, яких не відчувала до сьогодні. Перше відчуття справжнього, божевільного кайфу. Підсвідомість знає — небезпечно. Смерть, варто Владу зробити щось не так, чатує. І саме це змушує кров кипіти. 

Чоловік потроху зменшує швидкість й зупиняється поряд з озерцем. Воно якось так несподівано визирає з-за пагорба, зовсім не приховане лісом, лише де-не-де поодинокі ялинки роблять тінь. Вода кришталево чиста, небо відбивається блакитними хмарами, а сонце виблискує на плесі золотом. 

Я мовчки спускаюся з мотоцикла й оглядаю місцевість. Захват торкається серця тонкою ниткою емоцій. Я б намалювала усе, що бачу — настільки картинка перед очима радісна й весела. Впевнена, малюнок зігрівав би душу кожного разу всім хто на неї дивився б…

— Не страшно було? — Влад знімає шкіряні обрізані рукавиці з рук, раніше й не помітила їх, та кладе на кермо мотоцикла. 

— Страшно, — зізнаюся. — І весело. 

Хмикає. Повільно крокує до озера. Слідую за ним. В носі все ще запах чоловічого тіла. Дивно, що навіть тут він пахне дорожнечею та фарбами, але тепер ясно звідки у в цих ароматах смак лісової небезпеки. 

— Любиш воду? — запитує.

Здивовано дивлюся на Святого. Його погляд спрямований на озеро, руки заховані у кишенях, поза розслаблена. Гадаю, у цій місцевості, він відпочиває та перезавантажується від усього, що відбувається у місті. 

— Напевно. 

— Напевно? — вигинає брови й обертається до мене. Сині очі дивляться прискіпливо й твердо. — А плавати? 

Хитаю головою. Волосся, вже повністю сухе, розсипалося по спині.

Не вмію я плавати. Ніколи не пробувала. Ніколи не була на річках чи відпочинку так, щоб потрібно було плавати. 

— Тоді пропоную навчитися, — м'яко каже. 

— Тут можна?...

Святий хмикає. 

— Це моє озеро. Можна. 

— Твоє? — дивуюся.

— Так, вся дорога якою ми їхали, поля, ліси — наше з Тимуром, якщо вже точніше. 

— Оу…

Тоді не розумію навіщо йому акції АМБ, якщо має стільки землі, яка, швидше за все, приносить дохід. Справа не у грошах, це точно. 

Поки замислююся стосовно незрозумілих для мене рішень братів, Влад вже знімає штани й залишається в одних боксерах. Пропускаю повз мить, коли наближається, фіксую лише те, коли підхоплює на руки, сміється й біжить до води. Від паніки хапаюся за його шию руками й кричу: захват змішаний зі страхом. Але Святий не зупиняється. Він буквально влітає у воду, мочить мій одяг й, діставшись до глибини, перекручує мене  так, що я обхоплюю його стан ногами, а руками продовжую чіплятися за шию.

Наші обличчя близько. Кінчики носів торкаються. На шкірі краплі прозорої води. Очі в очі. Здається, зараз серце зупиниться від емоцій.

— Поцілуєш мене? — хрипло запитує. 

А я… Я давлюся цими словами. Нещодавно він розбив мене на уламки, а тепер просить поцілувати. Нещодавно наказав жити, але пам'ятати про те, що наш шлюб, лише фікція. А тепер тримає за сідниці й дивиться в очі так, немов від моєї згоди залежить його життя. 

Знаю, помилка. Знову помилка, знову з ним. Та відмовити не можу. Бо хочу поцілувати. Хочу відчути, як сила вливається у душу, наче цілющий еліксир. Саме тому цілую Святого з усім завзяттям та бажанням на яке здатна. Це не той несміливий, повний страхів, поцілунок, як у нього вдома. Цей інший. Ним показую власне розбите серце, голод, бажання, щоб був моїм, щоб кохав, як закохалася я…. Ним хочу змусити належати лише мені, хоча жадібною ніколи не була. Але не з Владом… З ним я стаю іншою. З ним, попри всі складнощі, я змінююся, відчуваю…

Влад притискає моє тіло до свого. Сильно. Змушуючи усе повітря з легень вийти зі свистом. Однією рукою тримає за сідниці, іншою ніжно, але владно, стискає потилицю, чіпляючи волосся. Поцілунок стає глибоким, пристрасним, голодним. Стогну, несвідомо, але гаряче й зариваюся пальцями у його волосся. 

Жадаю більшого. Палкішого. Дах рве, тільки цього мало. Недостатньо сильно. Недостатньо божевільно.

Святий звільняє мене від одягу. Штани скинути складно, але у поспішних рухах, нам все вдається. Футболка теж летить на берег, добре, що ми не далеко від нього. А потім він зупиняється. Ставить на ноги й уважно розглядає. Торкається очима кожного клаптика оголеного тіла. Соромлюся, втім терпляче очікую поки насититься. Врешті, я й сама дивлюся на нього ось так. Сироти виступають й тільки тоді він притягує за талію до себе й підіймає у повітря руками. 

Не знала, що у воді можна займатися чимось подібним, вдень, посеред полів та лісів. Мабуть, саме усвідомлення публічності, хоч тут і нікого крім нас, розбурхує фантазію. Прохолодна вода з гарячими дотиками Святого, як контрастний душ. Мене, то кидає в піт, то у холод. Стогони, глибокі, хрипкі, змішуються з горловим голосом Влада, повним бажання. У таку мить не віриться, що у нас фіктивний шлюб, що не буде ні кохання, ні чогось іншого… 

Швидко відганяю погані думки. Віддаюся у владу сильних рук, палких рухів, палючих поцілунків. Так добре. В голові порожньо, він поряд, пахне так, як подобається.  Бентежить душу й пестощами зцілює завдані ним же рани. Просто потрібно забути грубі слова. Викинути з голови, а далі… далі якось буде.

Влад ще раз цілує у губи й востаннє притискає так, наче від мене залежить сенс його життя. Подобається, що прикладає стільки сили й, немов він тримається за мене, а не навпаки… Після цього тримаючи на руках виходить з озера. Починаю тремтіти. Хапаю футболку з землі й швидко одягаюся. Пристрасть пройшла, залишилася приємним, тягучим відчуттям, у тілі. А сором нікуди не зник.