Глава 5

Важкість падає на душу тягарем. Думала, що позбулася від цього відчуття, але ні… Воно знову мій вірний супутник. 

— Скільки триватиме наш шлюб? — мляво запитую відчуваючи на спині його погляд. 

— Поки нам обом він буде вигідний. 

Гіркі сльози котяться щоками. Святий не бачить їх, на щастя. Не хочу, щоб бачив. Бо це вкотре доводить наскільки  став потрібен мені. Раніше не плакала через чоловіків… Раніше не було потреби. А тепер… я знову відчуваю щось нове, і знову з Владом. 

— Я житиму у тебе? — тихо лунає. 

— У мене. Навчання в академії твоє. Можеш спокійно жити студентським життям на повну. 

Сльози продовжують безмовно котитися обличчям. 

— Тобто, на повну? 

— Тобто, спілкуватися, знайомитися, шукати себе, відпочивати. Домовленість, що іноді доведеться вийти зі мною у світ, в силі. Вона, в принципі, й була оголошена на перед. З подругою новою подумай, вам не варто продовжувати спілкування. А так…— вже більш розслаблено продовжує. — Насолоджуйся. 

— А як же наша ніч? — гірко звучить, навіть принизливо, та не запитати не можу. Він же запитував…

— Ми можемо повторювати її стільки скільки нам обом завгодно, Юліано. 

Біль проникає у кожну клітинку тіла. Роздирає душу на шматки не залишаючи нічого, крім гіркоти в роті. Стільки скільки завгодно…

Встаю, тягнучи за собою ковдру. Поглядом наштовхуюся на весільну сукню. Вона так і лежить зефірною хмарою на підлозі. Не сукня, не предмет радості, а нагадування про весілля, розбиті мрії й надії. Здається, варто заплющити очі, побачу власну спину у ножах Влада. Як же гарно він тоді сказав про нас… Я бачу у Святому надію й порятунок, а він відштовхує. Довіряю йому своє життя, а він руйнує його. 

— Коли батько дізнається, що Тимур обдурив його? — не обертаючись запитую. 

— Скоро. 

Киваю. Швидше собі, ніж Владу. Виходжу зі спальні і йду шукати ванну. Практично одразу потрапляю туди, куди потрібно, щоправда, майже нічого не бачу через сльози. Ледве стримую схлипи, аби не почати ридати на весь дім. Вмикаю голосно воду, замикаюся й сідаю під потік води. Тільки тоді даю волю емоціям. Тільки тоді дозволяю розбитому серцю, вдруге, відчути весь спектр больових меж й змучено стиснутися у камінь. 

“...не обіцяв” — ні кохання, ні сім'ї, ні ніжності, лише захист, але і його провалив. 

Плач рветься з грудної клітки криком. Так болить. Ще дужче, ніж коли була у батька вдома. Болить до здертої шкіри на долонях, до вирваних пасом, до руйнування підсвідомості. 

Вода глушить плач. Не змиває біль, бо не вміє. Але ховає мене й дає змогу вилити відчай, що рветься з грудей.

Стук у двері ванної збиває з пантелику. Миттєво замовкаю й дивлюся на них. Сльози висихають. Внутрішня звичка терпіти й не виказувати справжніх емоцій допомагає. Завдяки батьковим знущанням з'явилася, завдяки батьковим старанням доводиться використовувати її. 

— Юліано? — кличе Влад. 

— Що? — вигукую й вимикаю воду.

— Все нормально? 

Зітхаю. Нормально? Істеричний смішок виривається з рота. Господи, як може бути нормально, коли я закохалася по самі вуха у чоловіка якому не потрібна? 

— Так, все нормально! 

Спостерігаю за тим, як опускається дверна ручка. Влад заходить у ванну. Перелякано хапаю з вішака білий рушник й прикриваю оголене тіло. Святий повільно наближається дивлячись в очі. Сині, глибокі океани не виказують жодної емоції. 

— Я гола, — лепечу.

— Ми чоловік й дружина. Ми переспали. Вважаєш є сенс приховувати тіло? 

Голосно проковтую клубок у горлі. Залізна витримка, котра не дає істериці вирватися на свободу, змушує стояти ідеально рівно й міцно притискати рушник до тіла. 

— Наш шлюб буде коротким, — випалюю. 

— Чому так вирішила? — ліниво запитує й підходить ще ближче. 

Влада мало хвилює, що стою у душовій, моє серце калатає наче оскаженіле, а сором'язливість зафарбовує щоки у червоний. 

— Сам же сказав, — повільно відповідаю. 

— Я сказав, що він триватиме поки нам обом буде вигідно. 

Не розумію. Хіба це не одне й те саме? Він розділив наші життя, одружені ми чи ні. Я навчатимуся в академії, він займатиметься…., мабуть, АМБ і розбиранням з батьком. Фактично запропонував займатися коханням за бажанням, не звертаючи уваги на почуття. Не свої.. Мої. Адже спати з ним стільки скільки завгодно я не зможу. Болить просто… Серце розпачливо кричить, що й так було б чудово, та розум… Він проти. Він хоче справжнього. Попри розбиті надії. 

Я хотіла виправдати Святого. Хотіла зрозуміти чому відправив до батька перед весіллям. Натомість дізналася, що наш шлюб дійсно фіктивний… Я лише метод досягнення цілі братів. І все. Ніякої мови про кохання… ні слова про щось більше. Ми разом, але окремо. 

Святий дивиться виключно в очі, але краще б розглядав тіло, настільки пронизливий погляд. Важко триматися, коли синява ріже спокійною байдужістю, а голос розбиває серце. Гірше за слова, адже слова лише букви, а тон… Тон у Влада рівний, беземоційний, чужий. Зовсім іншим голосом він пестив мене вночі. Іншим голосом обіцяв показати силу і владу в іншому значенні. Показав. Тепер бачу… Батько просто зруйнував моє життя, але я жила у такому від народження. Влад же прямо зараз, на моїх очах, руйнує надії. Я мала рацію, коли казала, що рожеві замки розбилися. Просто не уявляла катастрофічні наслідки. 

— Гаразд, — тихо відповідаю. — Шлюб триватиме поки нам обом буде вигідно. Ти правий. 

Святий вивчає реакцію. Уважність на межі. Фіксує кожну емоцію, рух, погляд та навіть те, що ховається за ним. Впевнена, бачить. Знає, чудово розуміє, що значать ці слова, але не спростовує. Лише шлюб. Фіктивний, заради угоди, порятунку моєї сім'ї та досягнення його мети. 

— Не буду заважати, — ліниво відрізає. — Приготую сніданок. 

Він йде, а я сповзаю по стіні. Не плачу, нічим більше. Але у грудній клітці болісно стискається нещасний орган, який так мріяв про щось більше, попри все… А він же казав… Попереджав, що нічого не буде. У Влада є ціль, і заради неї він топче усе навколо. Навіть ту, хто є способом її досягнення. Частково, наскільки розумію, Святий досяг мети. Контрольний пакет у нього в руках, залишилося лише показати татові хто головний й поставити на місце, принаймні так собі це уявляю. Причини ж, чому брати вирішили покарати Дикого, досі не відомі.