Глава 4

Думки про те, що кинув, що пережила через нього жах, біль та відчай, наразі вимикаються. Я їх вимикаю, бо ж він тут, поряд, стоїть та обіймає, веде кінчиком ідеального носа по щоці, лоскоче диханням шию. Вимикаю, бо ж він чоловік, не Тимур. Все це було фарсом… Так потрібно. Чому? Поки не важливо. Адже зараз ми тут, двоє, і я його дружина.

Видих виривається з горлянки. Видих повний полегшення. Повний болю й надії, віри й мрій…чи здійснених?

Він мій чоловік. Не Тимур. Не огидний Віталій чи хтось на кшталт нього. Він.

Мабуть, перевтома, стрес й відчуття постійного страху, знесилили настільки, що ноги більше не тримають. Падаю в обійми Святого демонструючи йому довіру. Ту, яка постійно була поряд й дорікала за те, що відбувалося до весілля. Ту, що попри все, не могла відвернутися від того, що було. 

Влад підхоплює на руки. Серйозний. Впевнено крокує до входу будинку й переносить через поріг. 

— Батько, — промовляю з острахом. — Він же дізнається. 

— Ні, — каже впевнено та несе повз вітальню. — Для нього ти зараз з Тимуром. Все так, як він захотів. Поки. Все, що буде далі, не твоя проблема. Повір. 

Ми опиняємося в спальні. Теплі білі кольори дерев'яних меблів, підлоги й фіранок змішуються з цікавим килимом з геометричним візерунком та високими вазонами, схожими на пальми, у кутках. Влад ставить на ноги й глушить світло, залишаючи нічник. 

Розглядає. На губах блукає задоволена посмішка підкреслюючи всю серйозність ситуації.  В майже чорних очах бурхливо плескочеться бажання. Сильне, нічим не контрольоване. Відчуття, що опиняюся у лісі, темному, небезпечному, а навпроти завмер хижак. Він знає чого хоче. Вже сплів своє павутиння, аби Полохлива Лань втрапила у пастку. Він вміє малювати у реальності те, що потрібно, адже вправлявся на полотні. І найстрашніше те, що я вкотре потрапляю у те саме. Довіряю, готова розкритися перед ним повністю, адже серце кричить саме про це й чхало воно на всі образи та встромлені леза ножів у спину. Закохана, дурненька Юліана… Іграшка у руках сильніших. Лише вигідна для досягнення цілей…слабка та беззахисна, тому що подарували путівку у вільне життя…От тільки путівка ця без дати дії. 

Важке дихання видає мене з головою. Влад насолоджується цим. Роздивляється, повільно торкається очима кожної ділянки тіла й обличчя. Затримується на губах, потім талії й повертається до діадеми.

— Я б намалював тебе саме такою, — хрипло каже. — З широко розкритими очима, пухкими губами, рудуватим відтінком волосся, у цій сукні. Саме у цій, — виправляється.

— Ти її обирав? — лепечу.

— Я.

— Для мене?

— Для тебе.

Святий робить крок вперед. 

— Дякую…— шепочу.

— Я  пестливо зобразив би твоє тіло, приділяючи особливу увагу губам та блиску в кутиках очей, — продовжує, викликаючи сироти на шкірі. — Таку ніжну, полохливу, але водночас з шаленим бажанням отримати своє. — муркоче. 

— Тоді намалюй. 

Святий кривиться. Ще крок до мене.

— Ти вирішила? Це наша ніч? — твердо запитує.

Серце вистукує так, немов за мною біжить сама смерть. Пульс шаленіє. Його небезпека притягує до себе, у тенета, а я й виплутуватися не хочу.

— Наша, — одними губами відповідаю.

Помилка. Це помилка! Так кричить ображена частина мене. Але інша… Інша з готовністю розкривається саме йому. Лише йому. Бо так правильно. Він же усе пояснив… Розповів. Майже усе.  

Простір між нами зникає. Серце горить від любові. Горить кожна клітинка тіла, кожний атом, ділянка шкіри, якої торкається він. Палає нещадно, немов я хочу вигоріти вщент у цьому вогні. 

Влад повільно розшнуровує корсет. Без поспіху, навпаки, розтягуючи кожну мить. Легко, немов вітер, пестить, торкається шкіри й сукня падає на підлогу хмаринкою ніжної тканини. Лагідно й твердо притягує за талію до себе. Я у його руках тісто з якого можна ліпити все, що завгодно. Я його полотно, на якому можна зобразити, все, що він хоче. Батько хотів іншого.. Батько хотів, щоб інший чоловік відчував себе зараз так, як я. Батько програв цю гру. 

Усміхаюся. Від задоволення та щастя. Зустрічаю губи Влада й поринаю у нашу близькість наповнена відчуттям радості. Відчуттям, що моя свобода від батька близько, як і мами та брата…

Святий пестливо цілує, ласкавість  гостро межує з силою обіймів. Тіло до тіла. Шкіра до шкіри. Сила до слабкості, що поволі стає і моєю силою.

Можна. Бо одружені. По-справжньому. Обіймаю його за шию й встаю навшпиньки. Сміливішаю, адже несила чекати. Я так боялася, що більше ніколи не зможу поцілувати його, вдихнути цей запах, поринути у глибоку синяву, відчути силу та впевненість, яка йде з глибин чоловічої душі. Тому зараз кидаю виклик страху. Відганяю образи й невпевненість та роблю те, що вмію поряд з Владом найкраще — щось вперше. 

Поглиблюю поцілунок. Сама пещу його й притискаюся усім тілом до сильного стану Святого. Він хрипло муркоче, вимовляє моє ім'я в губи й підхоплює на руки. Шаленство захоплює обох. Кричить: до біса усе! Є тільки ми! І я з ним згодна! Готова йти далі, бо поряд Влад. З ним не страшно. З ним відчуваю себе у безпеці. З ним я повна сили й впевненості. З ним у мене виходить усе. 

Хочу бути його полотном. Бути його пензлем, яким триматиме пальцями. Фарбами, які будуть поряд з ним. Хочу бути для нього усім. Сенсом. Адже він для мене сенс. Як я могла закохатися, коли не знаю, що це таке? Як могла дати Владу торкнутися серця, коли воно зсохлося від нестачі любові? Як могла з угоди, що була мені вигідна, стати дружиною чоловіка, якого раніше й не знала? 

М'які й палкі чоловічі губи стирають образи та біль, які завдав батько, поки довелося жити вдома. Немов Влад знає, що довелося пережити перед весіллям. Знає і кається, намагаючись стерти поцілунками минулі дні. І я дозволяю. Пробачаю кров, сльози, тому що на це є причина. Повинна бути. Вона повинна бути, інакше не знаю як пояснити проживання перед весіллям у тата…й виправдати його.