Глава 3

Добрий нахиляється та легко торкається губами губ. Коротко. Лаконічно. Видихаю. Бере за руку і ми, під оплески гостей, крокуємо доріжкою в пелюстках. Озираюся, натягнувши на обличчя усмішку. Шукаю його. Шукаю всюди. У кожному смокінгу. За кожним деревом. Десь є? Ховається? Присутній же?

Святкування вимотує. Я виконую усе, що повинна робити наречена: танцюю весільний танець з Тимуром, батьком, гостями. Іноді ми цілуємося, бо так треба. Але жодного разу цей час не було хвилини, щоб не шукала Святого.

Весілля тягнеться млосно, стелиться туманом у думках. Приходжу до тями лише в машині Тимура, коли святкування завершено. Ми мчимо повз нічне місто тривожачи усіх його жителів. Мовчимо. Іноді чоловік скоса дивиться, але нічого не каже. Я ж від нервів постійно стискаю тканину сукні, доходить до того, що кілька мілких камінчиків падають під ноги. І через це, мабуть, Добрий не витримує:

— Припини, — коротко кидає. 

— Вибач.

Знову тиша. Тільки шум мотора й чутно. Хвилини за хвилинами, все ж не витримую:

— Влад же був на весіллі. — стверджую. 

Тимур коротко всміхається:

— Був. 

— Чому? Хіба не ховається у тіні?

— Твій батько його  фактично не знає.

Зітхаю. Навряд отримаю відповідь на питання стосовно Влада. Але ж ми були на виставці картин Влада, то чому ж вони не знайомі?  

— Куди ми? 

І знову посмішка:

— Шлюбна ніч, Юліано. Хіба не знаєш?

Таке відчуття, що Добрий знущається. У тоні не чути твердості, лише щирий сміх.

— Я погоджувалася на все це через бажання допомогти мамі, — ображено виходить, та нічого вдіяти не можу, — а ти везеш мене невідомо куди, щоб провести шлюбну ніч?

— Ага. 

— Я спала з твоїм братом! — вигукую. — Не бентежить?

— Ні, — хмикає весело.

— Ні? — здивовано.

— Ні, — повторює.

Не знаю, що казати. Шумно видихаю. Щось змінилося? Хіба Тимур більше не посередник між мною і Владом? Не він же покликав на побачення, хоча задля замилювання татового ока, саме він. Проте, Влад же ініціатор. 

Нарешті автомобіль зупиняється поряд з заміським будинком. За його стінами ліс, навкруги нікого, навіть інших домів. Та й паркану немає, просто всюди трава. Тихо та безлюдно. Наче й не далеко від міста, але здається, що ми в іншій реальності. 

Виходжу з машини й розглядаю усе навколо, притримуючи сукню. Будиночок гарний, білий, одноповерховий, нагадує дачу чи щось на кшталт цього. Поряд альтанка й широка гойдалка. Ще помічаю мангал та столик. 

— Зайди у дім, Юліано, я зараз, — просить Тимур і йде кудись за альтанку зникаючи у темряві.

Спершу вагаюся, але доволі прохолодний вітер жене у середину. Варто увійти як загоряється світло. Одразу видно сучасний ремонт та дорогі лаконічні меблі. Інтер'єр білий, нагадує квартиру Влада. Лише одна відмінність — тут затишніше, чи то через теплі відтінки фіранок, чи завдяки ковдрі на широкому дивані, який видніється з вітальні. 

Зітхаю. Не знаю, що й думати. Проходжу далі й раптом чую шум мотора машини. Швидко мчу до вікна й бачу, що Тимур поїхав. Що взагалі відбувається?

Вперше мене кидають ось так, саму, у чужому будинку, незрозуміло, де й навіщо. Ще й після весілля! Міг же Тимур якось пояснити? Або ж…сказати, що потрібно терміново поїхати? Тобто, я не хотіла шлюбної ночі, але…щоб так?

Відчуваю себе дезорієнтованою й розгубленою. Повільно відвертаюся від вікна, все одно там лише суцільна темрява, і йду у побачену раніше вітальню. Раптом вимикається світло. Гучний звук чи то вибуху, чи щось подібне, лякає. Зойкаю й перелякано задкую. В голові купа різноманітних думок, і одна гірша іншої. Від мене вирішили позбутися? Вбити? Чи просто кинули, як непотріб? 

Настає тиша. Дзвенить у вухах через неї. А потім чую, як відмикаються одні з дверей у будинку. Закриваю собі рота долонею й ледве стримуюсь, щоб від паніки не закричати. 

Далі чую кроки. Легкі, спокійні, виважені. Я не сама. 

Боже! Що ж відбувається?

Впираюся спиною у стіну й бачу тінь, що стрімко наближається. Чую голос, та від страху вже не розбираю навіть кому належить: жінці чи чоловіку. Все, що усвідомлюю — власне серцебиття. Швидке, шалене, налякане. Розганяє кров у тілі й підвищує його градус.

— Юліано, — вкотре кличе голос. Тінь торкається плечей, веде пальцями по щоці. — Заспокойся. — суворо наказує. — Дихай. Просто дихай.

І я дихаю. Глибоко вдихаю й так само видихаю. Паніка поступово відступає, варто розрізнити до болю знайоме муркотіння й впливовість у голосі Тіні. 

— Що?... — пискаю. — Я не…

— Все гаразд. Розслабся. Дихай. — повторює владно. 

Поволі заспокоююся. Це Влад. Влад! 

— Святий, — шепочу. 

— Святий, — повторює він. Не припиняє торкатися, гладити, але в обійми не пригортає. — Це лише щитова. Перенапруга, мабуть. 

Тільки зараз вловлюю аромат гелю для душу чоловіка — присмак хвої, темної ночі, лісових мисливців, котрі очікують на кожному кроці непильного подорожника. Видихаю, нарешті дійсно видихаю. 

— Ти був тут.

— Був.

— І там! На весіллі був! 

Відштовхую Влада. Більше не страшно, бо він поряд. 

— Був, — байдуже кидає. 

— Чому ж не став на місце брата? Що за ігри? 

— Як ти собі це уявляєш? — насмішкувато лунає. — Твій батько має угоду з Тимуром, не зі мною. 

Угоду… Пригадую щось таке. Здається вони дійсно про щось домовилися у кабінеті, просто мені було жахливо погано. Шкода, не пам'ятаю про що йшла мова. 

— Ти казав, що поки не захочеш, батько не знайде мене! Обіцяв свободу, захист. Казав, що шлюбний договір не моя проблема, отже знав як усе вирішити! — твердо кажу. Байдуже, що між нами темрява. Байдуже, що не бачу його обличчя. Певно, так навіть краще. Так я відчуваю себе сміливішою.  — І що натомість? Став тим, — голос зривається, — хто встромив ніж у спину? Про це казав, чи не так? “Вона довіряє й покладається на того, хто за спиною. Як вважаєш, ніж у його правій чи лівій руці?” В якій тримаєш ти, Владе?!