Глава 2

Чоловіки, поговоривши про шлюб і побажавши мені усього найкращого, йдуть з батьком у його кабінет. Лише той, що не вміє приховувати хтивість в очах, дещо затримується. До мого розчарування мама теж йде на кухню, щоб приготувати каву гостям, тож залишаюся з ним наодинці. 

— Хто щасливчик? — запитує чоловік. Не знаю навіть хто він татові. 

— Не впевнена, що ви знаєте його.

Бридка посмішка з'являється на старих губах. Тіло рябе й зморшкувате. Він нагадує огидну жабу. 

— Ти скажи.

— Вибачте, ми не знайомі, — якомога спокійніше кажу. — Не могли б…

— Ох, дійсно, маленька. Віталій.

Дарма попросила його назвати ім'я. Віталій стрімко хапає мою руку й підносить її до власних губ. Поцілунок мерзотний. Дотик губ до моєї шкіри викликає сироти огиди й бажання смикнутися. Але я терплю. 

Згодом все ж забираю руку уникаючи пронизливого погляду блідих очей. Колись вони були зеленими. 

— Перепрошую, — натягую усмішку.

— Нічого, і мені час. Але, якщо наречений образить, можеш завжди звернутися до мене. Я готовий прикрити юні груди власною спиною. — Очі одразу падають на виріз. Віталій ледве не облизується, але на щастя, все ж залишає мене.

Шумно видихаю. 

Це вкотре доводить, що якщо не Тимур стане чоловіком, а я сподіваюся, що так і буде, що мене не кинули, то хтось на кшталт Віталія займе його місце.  

Через кілька хвилин приходить мама. Одразу стає трішки легше.

— Допоможу зняти сукню?

— Хто вони? — запитую її й встаю перед дзеркалом.

— Не знаю. Ти  ж знаєш, батько тримає мене якомога далі від справ. 

Киваю, але швидше сама собі. Мама ніколи не лізла у його бізнес, знає загалом усіх, з  ким спілкується батько, як і їх дружин, бо ж на спільних заходах доводиться бути, та й іноді, задля підтримки нормального життя, зустрічається з ними. І мене змушували йти, але навчання для тата було пріоритетним, тому подібні зустрічі оминала. 

Мама допомагає зняти сукню й разом ми одягаємо її на манекен. Повертаюся до себе у кімнату роздумуючи стосовно шлюбу, зради, байдужості Влада й того, що мене кинули на тата. Це дратує, адже погодилася на цю авантюру заради мами й брата, а у висновку знову тут, й не знаю, що чекає далі. Чи виконає Святий обіцянку? Але я, попри все, вірю йому, нехай і перекреслюють довіру тисячу інших речей. Нехай і вважаю себе дурепою. Та інакше не виходить. Не вдається на сто відсотків впевнити себе, що таки Влад кинув. Принаймні дуже сподіваюся на це.

Кілька днів йде підготовка до весілля, що тішить. Отже, все-таки не віддали батьку, не дарма вірила й сподівалася. Мабуть, брати не досягли успіху там, де мали.  Це означає, що ще є надія на порядність Влада.

Батько організовує усе, за його словами разом з Тимуром, тож практично не буває вдома. Мама допомагає. Лише мене тримають на відстані, не даючи навіть дізнатися, де пройде саме свято.  Спочатку засмучуюся, а потім розумію, що Тимур підіграє татові, адже той ніколи не дасть мені право вибору, тож терплю. 

Сьогоднішній же день триває нестерпно довго. Володимир Дикий вранці сказав, що вже завтра весілля, тож я весь час на нервах. І це не нерви через страх, о ні, навпаки, я радію. Радію, бо хай там як, та з Тимуром краще.  Так, серце тихо шепоче, що краще б це був Влад, що Тимур мені не милий, але головне питання — свобода. Все це почалося через бажання отримати саме її, вибороти життя для мами й брата, тому…краще так, аніж старий друг батька, як Віталій, чи знову міцні утиски, зневага вдома. Тимур просив “Тримайся”, а я повністю розклеїлася та зневірилася. Думала — все. Не потрібна. Але завтрашнє весілля доводить — потрібна. Влад, швидше за все, не відмовляється від угоди. Єдине, що бентежить, а що далі? Житиму, як дружина Доброго, у нього? Навряд у самого Влада, бо це буде дивно, хіба ні? Чи… чи знову буду з Владом? Зможу бачити його, торкатися, відчувати небезпечний аромат тіла, що дурманить не гірше за отруйний дим? 

Вночі не сплю. Думки занадто голосні, не дають заснути. Я виходжу заміж. Виходжу за брата чоловіка, у якого закохалася. За людину, яка апріорі не торкається мого серця. Втім, це краще за усі інші варіанти, які міг би запропонувати батько, обрати їх за мене. Краще, адже це весілля початок іншого життя. Не може бути інакше. Змушую себе вірити у власні слова, бо інакше розлечуся на уламки відчаю. Розпадуся на шматки.

Заплющую очі. Відновлюю у пам'яті всі дотики Влада. Кожний спогад віддає щемливістю у серці. Пригадую, як малювала з ним. Святий сидів позаду, торкався диханням шиї, пестив словами. Хвалив. Ще ніколи мене не хвалили. А він робив…

Усміхаюся, згадавши мить, коли Влад привіз мольберт та полотна з фарбами. Міг не робити цього. Міг проігнорувати бажання. Врешті, я ж ніхто йому. Лише дівчина, яку використовує. Але він привіз. Дав те, що приносить справжнє задоволення. 

Хмурюся, варто Мілані з'явитися перед очима. Вона усе зіпсувала. Розбита чашка так і залишилася між мною, Владом та нею. Розбита в друзки, як і моє серце розбилося, коли Тимур кинув у кабінеті батька. 

Як же так, що я все одно вірю у Влада та його дії? Чому? Він нічого не обіцяв. Прямо казав про те, що має мету й в будь-яку мить встромить ніж у спину… А я… Наївне дівчисько, хіба не так? Дивно, що визнаю це, та вдіяти нічого не можу. Не виходить взяти й не довіряти Святому. Не після нашої ночі. Не після ніжності якою обдарував. 

Дзвінок телефону змушує здригнутися. Хапаю смартфон й з подивом дивлюся на екран. Тимур. Здивовано відповідаю:

— Так?

— Як ти? — чоловічий голос лунає спокійно. 

— Як я? — пошепки перепитую. — Ти кинув мене батьку. 

— Обставини змусили, — Добрий не кається, судячи з тону. — З тобою хочуть поговорити.

Не встигаю й погодитися, як чую у слухавці інший голос. Знайомий, до болю між ребрами. Відчуття небезпечної безпеки торкається усього тіла ледве відчутними дотиками. 

— Привіт.