Глава 1

Тиждень після того жахливого дня, коли мрії розбилися об жорстоку реальність. Сім проклятих днів у будинку батька. Сто шістдесят вісім годин пекла. І жодної секунди надії чи віри.

Він. Кинув. Мене. Збрехав. Використав. Дав свободу і нахабно вирвав її з рук. Подарував миті радості й повного занурення у себе, коли могла бути тією, ким хочу, а потім нещадно жбурнув у місце, де відчай єднається з мороком. 

Після повернення я постійно на нервах. Досі не можу усвідомити, що Влад Святий, чоловік, що обіцяв допомогти й цілував — зник. Не знаю чи отримав своє, чи домігся того, чого жадав. Батько не сказав ані слова після підпису шлюбної угоди з Тимуром стосовно братів. 

Лунає стук у двері. Мама заходить у мою кімнату. Її погляд повний доброти й любові.

— Привіт, моя хороша. Прокинулася? 

— Привіт, — зітхаю. Важкі думки ще жодного разу не дали спокою за останній час. 

Тягну на себе прохолодну тонку ковдру й посуваюся на ліжку. Мама одразу ж займає його та пригортає в обійми. 

— Все налагодиться, побачиш. — ніжно вимовляє й цілує у скроню.

— Що налагодиться? — удавано байдужим голосом запитую. — Він обіцяв, мам.

— Але ж я бачила твого Тимура, — лагідно лунає, — він не здався мені поганцем. 

— Хіба поганці завжди на них схожі? Про тата ніхто не скаже, що він знущається зі своїх рідних, — хлипаю носом. Ще не плачу, але вже на межі. Зазвичай тримаю себе у руках, щоб не засмучувати маму. Їй дістається ще більше, ніж мені. Але не ці дні. Не сьогодні. 

— Колись тато не був таким, — тихо каже. — Колись він дарував квіти, водив у ресторани, а коли народилася ти, все різко змінилося. Завів коханку, я почала його дратувати. Втім, він все одно не залишав мене, не давав спокою, хоча після всіх його дій повних ненависті, я хотіла цього. Чому зненавидів тебе і мене досі не маю відповіді, і він не каже… Та й з часом всі мої почуття до нього згасли на тлі цькування й образ. Зараз вже і не цікаво. Ми співіснуємо. Я, через те, що не відпускає з егоїстичних причин. Він гуляє і далі… Ось так, люба. Мої рожеві мрії згасли враз, але твої не згаснуть, обіцяю. Тимур…. Він цікавий чоловік, впливовий, хоча я не знаю його особисто. Та бачила його добрий погляд на тебе. Бачила, що не бажає зла. 

Гірко хмикаю. Те, що Тимур не бажав зла — знаю. Проблема ж в іншому — він брат Влада, — чоловіка, який задумав потопити батька через якусь причину і використати для цього мене. Натиснув на рану запропонувавши свободу. Знав, що саме через це погоджуся й не прогадав. 

Та і, якщо чесно, сам Влад швидше за все теж не бажає зла. Він попереджав, хіба ні? Чітко й твердо говорив про те, що чекає мене далі, просто я не розуміла. А було стільки натяків…стільки слів. Я захотіла більшого. Я сказала “І все ж”, попри його відвертість, що не несла нічого хорошого для майбутнього. Святий не брехав, коли говорив “Нічого не обіцяю”. Тому…проблема розбитих зефірних замків — моя. Не його. Я дозволила собі, вперше, жити, бо він так сказав. Я дозволила собі повірити у свободу, бо він її обіцяв. Що ж…руйнування було очевидним, зважаючи на усі непомітні раніше натяки. 

— Я вступила в академію мистецтв, — для чогось кажу. Певно тепер вона не світить мені. 

— Це ж чудово, —  мама веде долонею по волоссю. — Ти прекрасно малюєш.

— Тільки навчатися не зможу, — із сумом додаю.

— Він же сказав, що буде весілля.

— Чому тоді відправив до батька? 

— Такі традиції, наречена живе вдома, лише після весілля…

— Ніякі це не традиції, — перебиваю. — Він позбувся мене, бо так вигідно. Не потрібна більше, хоча не розумію, чому.

Мама не дуже розуміє про що я. Не розповідала деталей, не ділилася тим, що планувалося. Розповіла коротко, без деталей. Проговорилася лише про одне, що закохалася. Закохалася у чоловіка, якого мама й не бачила. У людину, котрій не шкода мене, бо переслідує власні цілі. Людину, яка збрехала.

— Не припиняй вірити, моя мила. Знаю, що зараз здається усе жахливим, та…

Не встигає мама договорити як двері у кімнату відмикаються. На порозі батько: вигляд розлючений.

— Довго ще лежати будете? Сніданку немає, Софіє! Досі! А ти! Як ти можеш лежати, коли скоро заміж виходиш? Чи вважаєш, що можна мене осоромити? Обидві, на кухню! 

Мама стрімко встає, я дещо повільніше. Так втомилася, чесно кажучи. За час у Влада встигла звикнути до нормального життя. Встигла повірити у те, що чула колись — до хорошого звикаєш швидко. 

— Тимур не буде чекати поки ти валятимешся на ліжку!  — суворо продовжує. В принципі це і є зараз наші розмови — придирки до усього протягом тижня. — Швидше!

Мама вже зникає у коридорі, я ж хапаю халат з шафи й накидаю на себе. Після ночі зі Святим у мені дійсно щось змінилося. Так, існує та ж сама Юліана, що боїться усього, але з'явилася нова — та, яку дістав страх. Та, яка змогла обуритися до Влада, сказати "ні" татові, і зараз не поспішає. 

— Йду, — коротко кидаю. 

— Твоє щастя, що не знаю коли весілля, — різко кидає, — інакше за твою відмову у кабінеті вже б давно отримала! 

Проходжу повз нього і йду на кухню. На плечах тонка тканина халата, а по відчуттях — тисячі років рабства. 

Подумки відповідаю татові:

“Якби ти знав точну дату весілля, то скористався б цим і, як завжди, продемонстрував би свою силу, бо тільки це і вмієш! Слабак!”

***

Збігає ще два дні. Два дні розпачу, розчарування, суму за малюванням і туги за Владом. Нехай свідомо знаю, що кинув, віддав на поталу батькові точно знаючи який той, і злюся через це, та серцем плачу за ним. За кожним поглядом, за митями, коли сині очі темніли, за дотиками й обіцянками захистити, за обіймами, ароматом лісу й небезпеки. 

Мені хочеться подзвонити Владу, але не можу. В моменти, коли знаходжу його номер у телефоні, сил натиснути виклик не вистачає. Та і звідки їм взятися, якщо саме він був їх джерелом?