Розділ восьмий

Даміано

Коли ми повернулись від батьків Кори, було вже доволі пізно, але, здається, ніхто з нас не хотів спати. Очі Кори збуджено, нервово блискотіли, я сам відчував, як дивний трем розповсюджується тілом. Зустріч виявилась приємною, пройшла краще, ніж я уявляв, але переживання все одно клубком згорнулись десь у грудях, не даючи спокою ані на мить.

Я прогнав усіх слуг з покоїв, і ми лишилися втрьох: я, Кора і Давет.

Хлопчик протестував, варто було заговорити про те, щоб вкладати його спати, і я, зітхнувши, всадовив його на килим спальні і витягнув коробку з іграшками. Тоді повернувся до Кори, що, втомлена, стояла, не рухаючись.

– Як ти? – спитав я стиха. – Зустріч з батьками могла видатись болючою.

– Все добре, – Кора похитала головою. – Дякую, що дозволив мені побачитися з ними.

– Поки це не шкодить тобі і Даветові, я не маю нічого проти. Твої батьки здались приємними напівельфами, з Даріо ми ніби поладнали…

Жінка завмерла на кілька секунд, ніби перебираючи в голові варіанти відповіді, а потім раптом рвучко подалась до мене і міцно-міцно обійняла. Я відчув, як її пальці чіпляються за мій одяг, як вона зминає сорочку, ніби намагаючись втримати таким чином баланс, не провалитись зараз крізь землю, не втонути у власних почуттях.

Я здивовано завмер, навіть не одразу відповів на обійми. Кора тремтіла; ця близькість була для неї такою ж несподіваною, раптовою, майже неможливою, як для мене.

Нарешті я зміг вийти зі ступору. Обережно погладив її по голові, розпускаючи зачіску, по спині, відчуваючи навіть крізь корсет, як лунко б’ється змучене жіноче серце. Кора втілювала собою біль і втому, але вона ж була і надією на те, що новий день виявиться кращим за попередній.

Кора підняла на мене очі, і ми завмерли одне навпроти одного, так близько, як ніколи досі. Я відчував її дихання на власних вустах, міг нахилитись зовсім трішки і поцілувати, а вона, можливо, не відштовхнула би.

Але це неправильно. Потім вона жалкуватиме, і увесь біль, який ми стільки часу намагались відпустити, повернеться назад. Я лише завдам їй шкоди, якої завдати не хотів, ніколи і нізащо.

Я не мав права піддатись. Не мав сили відступити. Просто дивився зачудовано на жінку, зламану, але готову зцілитись, перетворитись на щось нове. Відмінну від мене; таку ж саму, як я.

Кора відпустила мою сорочку, але лише для того, щоб обережно провести кінчиками пальців по щоці. Здригнулась, коли наштовхнулась на майже невидимий шрам; він починався збоку на підборідді, тонка смужка, яку неможливо розгледіти, а потім тягнувся вниз, на шиї стаючи грубішим і втікаючи десь під груди. Єдиний шрам, який я не дозволив прибрати.

– Ніби пазуром, – прошепотіла Кора.

– Так, – кивнув я. – Пазуром. Це шрам від дракона. Він притиснув мене лапою до землі і провів кігтем.

– Пресвітлий боже…

– Молитви не дуже ефективні, я перевіряв, – моя усмішка була такою сумною, що Кора все й так зрозуміла.

– Дракон не вбив тебе.

– Звісно ж, ні. Хоча, напевне, планував. У мене був бій з його вершником.

– Ти переміг.

– Так. Я переміг.

А потім він вдивлявся в мої очі, велетенський і могутній, і думав, що робити. Він не любив свого вершника, але, зрештою, не всі ми любимо кожну частинку себе самого, правильно? Я ж чекав свого суду від дракона. Його вершник лежав без свідомості поруч, і дракон міг підняти його в лапи і понести додому, де того чоловіка вилікували б, і він розповів би, де знаходиться таємний форт магів, що ще не здалися. А потім отримав би наказ випалити нас всіх вогнем. Ось чому я кинувся в цей бій, дарма, що знав: програю.

Дракон прийняв рішення. Я побачив в його очах дивне задоволення: він рвав зв’язок зі своїм вершником, легко, за виграшки, не дбаючи про те, що прирікає колишнього брата по небу на загибель, бо після розриву з крилатими ніхто не виживає. Після того…

– Він пов’язав тебе.

Мені лишалось тільки кивнути на здогадку Кори.

– Ти – драконячий вершник.

– Я був ним, – заперечив я. – Але чи бачиш ти поруч зі мною дракона?

– Вірджиніо, – охнула жінка, все зрозумівши. – Кажуть, він вміє…

– Відрізати вершників від драконів своєю силою. Це правда.

– Але ж вони…

– Не виживають. І це також правда, – погодився я. – Але… я казав, що молитви не дуже ефективні. Проте іноді вони таки мають сенс. Мої Тіні – сила Володаря Безодні. Він знайшов мене там, на полі бою, доки я всіма силами хапався за дракона, намагався втримати його поруч – і не міг, бо смертним це не під силу. 

В мене в вухах все ще дзвенів сміх Вірджиніо Санті. Кора знала цей сміх; певне, вона зараз почула його в порожнечі. Санті завжди так святкував свою перемогу.

– Володар Безодні не погодився з моїм програшем. Він зцілив мене, зібрав по шматочках. Я живий, як бачиш. Хоч і не такий, як мав би бути, якби не…

Якби не той, що зруйнував і моє, і її життя. Я побачив цю відповідь в очах Кори.