Розділ сьомий

Кора

Молитва, що колись лилась, мов пісня, зараз перетворювалась на дрібні камінці, що зривались з моїх вуст і градом падала на підлогу. Я видихнула, закрила очі і знову звернулась до богів – точніше, до Найсвітлішого Веда, коли вже від молитов до Пресвітлого Валлоа відчувала тільки біль і згубу.

Стало легше. Магія, що до цього ховалась десь глибоко в мені, обережно потягнулась до рук, хмаркою закрутилась довкола пальців. Давет, що спостерігав за мною, радісно заплескав в долоньки і потягнувся назустріч.

– Що, любий? – всміхнулась я. – Тобі цікаво?

Я спробувала надати магії форми. Останні два дні ми з Даміано тренувалися, і я навіть робила перші успіхи, але зараз вперше лишилась з силою один на один. Давет спробував рученятами торкнутись білої хмари… І чари раптом стали еластичними, мов м’яка скульптурна глина, горнулися до мого сина.

Довкола нього засяяло зеленим. Я здивовано охнула, спостерігаючи за тим, як кружляла магія довкола Давета. Це ж треба повідомити Даміано! Хіба не рано, всього в перший рік життя уже проявляти свій магічний дар?

В двері покоїв постукали, і я підхопилась на ноги, заступаючи собою сина. Цей інстинкт, напевне, ніщо не могло змінити; щоразу, розуміючи, що хтось приходить до нас, я кидалась захищати малого. Однак все-таки промовила максимально спокійним голосом:

– Заходьте.

Двері відчинилися, і всередину вплила Марен.

– Леді Коро, – вона присіла в глибокому реверансі. – Його Світлість віддав наказ допомогти вам з підготовкою до виїзду.

Серце підступно застугоніло в грудях. Ми з Даміано планували вирушити до моїх батьків сьогодні, і він обіцяв надіслати звістку, коли саме матиме час. Напевне, Марен і була цією звісткою. Звісно, я не мала переживати через те, що вона сказала. Проте страх за Давета, що завжди жив в моєму серці, легко змішувався з недовірою до всіх довкола. Виїхати за межі палацу…

І побачити батьків, переконатися в тому, що вони не вважають мене винною у всьому, що готові прийняти після всього, що зі мною сталося…

– Леді Коро?

Здається, я остаточно втонула в думках, і це виглядало підозріло.

– Так, – озвалась я, намагаючись додати голосу трохи суворості, і швидко озирнулась на Давета, аби переконатись, що його магія вже погасла, – мені справді знадобиться ваша допомога з сукнею та зачіскою. Я хочу виглядати… – скромно. Непримітно. Як миша. – Як справжня герцогиня, впевнена в своїх правах, але без зайвого… Виклику. Пастельні відтінки. Можливо, щось темне. І це має бути комфортний одяг, я хочу вільно рухатися. Ніякого жорсткого корсету.

– Леді Коро, – Марен всміхнулась, – з вашою фігурою можна взагалі ніколи не носити корсет. Ви дуже гарна.

– Дякую, – я не любила приймати компліменти, але знала, що мушу навчитися, тому що Даміано ставиться до мене, як до своєї дружини, а не як до речі, яку треба старанно приховувати від всіх довкола. – Проте, якою б не була моя природна краса, її необхідно правильно підкреслити одягом. Давайте оберемо вбрання зараз.

Марен слухняно кивнула. Вона швидко підібрала темно-коричневу, насиченого шоколадного відтінку сукню, і допомогла мені вбратися. Потім зробила зачіску і задоволено посміхнулась.

– З вами одне задоволення працювати, – посміхнулась Марен. – На відміну від вашої попередниці.

– Ви маєте на увазі покійну дружину узурпатора Санті? – похмуро спитала я.

– Так, – Марен не помітила, що тема ця не видавалась мені приємною. – Саме її. Її Світлість була переконана в тому, що повинна зганяти свій поганий настрій на всіх довкола… Шкода, що герцог Антіріс не допускає до вас служниць, вони б зараз стали при нагоді…

– Мені б не хотілось бачити поруч зараз багато людей.

– А ще, – провадила далі Марен, – вона любила носити родові прикраси. Герцог Антіріс вже подарував вам сапфіри свого роду?

Ні. Не подарував. Але я всміхнулась Марен.

– Так, хоча прикраси не мають жодного значення.

– Цікаво, як вони виглядають насправді…

В двері знов постукали. За мить, отримавши відповідь, зайшов Даміано.

– Леді Марен, – він коротко всміхнувся їй. – Коро… – глибоко вклонився мені і ніжно поцілував зап’ясток.

Це був вимушений доторк, і раніше я б жахливо злякалася. Але зараз, після наших спільних занять магією, всміхнулась йому, відчуваючи тепло чоловічих долонь. Приємно… І, на мій подив, цей поцілунок заспокоїв мене, навіть пустило шкірою хвилю мурашок та жару. Ми з Даміано обмінялись поглядами і ласкавими усмішками.

Марен, зрозумівши, що вона тут зайва, вийшла без зайвих слів.

– Все гаразд? – спитав Даміано. – Ти напружена.

– Давет проявив свій дар. Зеленуватий туман. І моя магія тягнулась до нього, – пояснила я на диво спокійно.

– О… Коли повернемось додому, обговоримо це?

– Звісно.

– А про що говорили з Марен?

– Вона запитувала щось про родові сапфіри, – спокійно знизала плечима я і раптом помітила, як темнішає погляд Даміано. – Щось не так?