Розділ п'ятий

Кора

Даміано знов заснув на самісінькому краєчку ліжка, і я знов вслухалась в його дихання, напевне, з годину, перш ніж змогла сама провалитися в сон. Від того, що він був поруч, я відчувала дивне хвилювання. Страх досі не відступив, але тепер він змішався з дивним передчуттям чогось… Хорошого.

Зустріч з Даріо трохи заспокоїла мене. Я так давно не бачила свого брата і так сумувала за ним, що спочатку не змогла навіть вимовити жодного слова. Чекала, що Даміано звелить нам триматись на відстані – так, як завжди це робив Вірджиніо.

Але ні. Даміано дозволив обійняти брата, він… Дав мені шанс відчути себе живою, справжньою, знов побути тією самою дівчиною, що колись мала право вибору, а не жила постійно на короткому ланцюгу, слухняна до крайнощів, покірна, аби тільки не стало гірше.

Проте сон все одно виявився тривожним. Я не запам’ятала, що саме мені привиділось, але прокинулась в холодному поту.

Сівши на ліжку, я намагалась прийти до тями, вирівняти дихання. І Давет, і Даміано ще спали, я ж натягнула ковдру трохи вище, борячись з холодом, і потягнулась до листа, який брат передав мені від батьків. Провела кінчиками пальців по конверту…

Мені було страшно його відкрити.

Кілька років тому, коли я ще не знала Вірджиніо, я палко вірила в Пресвітлого Валлоа і мріяла, що одного разу зможу піти в монастир і стати вірною черницею. Якщо мій дар розкриється в храмі – жрицею, можливо. Лікуватиму людей, даруватиму полегшення страдженним, простягатиму руку допомоги тим, хто того найбільше потребує.

Ця красива, світла мрія розбилась вщент, коли Вірджиніо побачив мене в храмі. З тої секунди, як він зажадав, щоб я була його, ніщо більше не мало значення.

Я не повернулась додому. Батькам сказали, що я втекла, відчувши порив пристрасті до герцога Санті. Нас повінчали в палаці, союз скріпив могутній жрець – старший син Вірджиніо. Йому було плювати на синці на моїх руках, на сльози на моєму обличчі, на мої молитви. І, звісно, Пресвітлий Валлоа не наповнив мене тією небесною силою, що дала б змогу пручатися і втекти.

З того дня я жодного разу не бачила маму і тата. Даріо зміг пробитись до мене, але я боялась навіть запитати, яку саме ціну він заплатив за таку герцогську ласку.

Відкрити цей лист означало повернутися назад, у минуле. Знову відчути себе частиною родини. Мене ж палив жахливий сором; я боялась навіть уявити, що про мене зараз думають батьки.

Зрадила віру, втратила честь, стала дружиною жахливого тирана…

Єдине, що я мала – Давет. Саме його існування змушувало боротись за себе. Йому потрібна була мама. Здорова, притомна, сильна, здатна захистити.

Та я навіть себе порятувати не змогла. Жінки в нашому світі завжди повинні покладатися на чоловіків, а я зустріла жорстоке чудовисько, а не захисника.

– Ти досі не відкрила той лист?

Я стрепенулась, почувши хрипкий голос Даміано.

– Пробач… Я розбудила?

– Мені однаково вже прийшов час прокидатися, – він сів на ліжку. – Я думав, ти відкриєш його майже одразу. Це твої батьки… Чи вони образили тебе?

– Ні, ні, вони чудові, – я важко зітхнула. – Але хіба я не повинна показувати всі листи тобі зараз?

Даміано м’яко всміхнувся.

– Повинна б, але я не стану такого вимагати стосовно листа від батьків. Сподіваюсь, там нема чітких інструкцій, як мене вбити.

– Переконана, що немає, – я сподівалась, він жартує, тому дозволила собі ледь помітну, слабку усмішку. – Тато… Дуже миролюбний, крім того, я переконана, він вдячний за те, що Вірджиніо більше немає. Просто… Я б не хотіла порушувати якісь правила.

– Ти боїшся покарання?

Я відвела погляд. Даміано підсунувся трохи ближче, але все ще зберігав достатню відстань між нами, щоб я почувалась бодай відносно у безпеці.

– Боюсь, що покарати можуть Давета за мою необачність, – відповіла я пошепки, невтомно нагадуючи собі, що треба бути щирою – мій чоловік це, здається, цінує. – Син – все, що я маю, і єдине, що має значення. Батьків я вже одного разу підвела, коли… Коли потрапила на очі Вірджиніо…

– Що мав на увазі Даріо, коли казав, що краще б вони тебе послухали? І зробили б так, як ти просила?

– Я… Хотіла стати черницею в жіночому монастирі. Збиралась прийняти постриг. Батьки попросили зачекати бодай до двадцяти років, аби потім, якщо я не зустріну своє кохання, вже більш зважено йти на цей крок, – я з зусиллям проковтнула слину, відчуваючи, як починає від одних лише спогадів дерти в горлі. – Я, звісно, погодилась, тому що батьки дуже цього хотіли, але вважала, що це нічого не змінить. Ходила до храму щодня… Неподалік від нашого дому. Він там мене і побачив. Можливо, якби я вдяглась скромніше або постаралась не потрапити йому на очі, нічого б і не трапилось. Але… але… – пекучі сльози потекли по щоках. – Після цього я вже собі не належала. Такий сором, і… Батькам сказали, що між нами «спалахнула пристрасть», і я «втекла з ним». Я б ніколи, але…

Даміано міцно стиснув мої руки.

– Коро, – прошепотів він. – Коро, ти не винна, чуєш? Винний він. Винні ті служителі храму, що дозволили просто забрати тебе, не питаючи дозволу. А ти не винна. Ти лише жертва. Іноді буває, коли у нас відбирають щось, що ми цінуємо мало не більше за життя, проти нашої волі. Але ми повинні боротися. І ця боротьба, можливо, подарує нам більше, ніж те, що ми мали. Пообіцяй мені, що ти не опустиш руки.