4 (2)

Я простягнув руку, аби торкнутись крапель, але в голові миттю загудів голос Ліонеля.

«Не смій!»

Він ніколи не наказував мені раніше, і тіло буквально заціпеніло від звуку команди. Сила, випущена Лі на свободу, билась в тілі, наповнювала його рівномірним гудінням. Я відчував, як Тіні поступово витісняють залишки мого магічного втілення, залишаючи лише втомленого напівельфа, а потім зникають, змішавшись з пилом під ногами.

«Це може бути небезпечно», – нарешті зволив пояснити Ліонель.

– О, – тільки й зміг промурмотіти я. – Пробач. Я якось не подумав, що воно справді може зашкодити.

«Наступного разу думай, будь ласка. Можеш взяти у колбу абощо, але, я тебе прошу, не зачіпай це руками, доки не дослідиш».

Лі розмовляв зі мною, мов втомлений дорослий з маленькою дитиною, і я стиха розсміявся у відповідь на таку асоціацію. Треба ж такому статися… Ні, справді, його переживання були не випадковими. Я мушу поводитись обачніше, а не тягнутися до кожної отруйної краплі, що потрапляє мені на очі. Але зараз, попри нагадування  Ліонеля, все одно глибоко в душі теплилось бажання все-таки простягнути руку, торкнутися, взяти краплю на кінчик пальця і піднести її до носа, уважно вивчаючи.

Я нагадав собі, що робити цього в жодному разі не можна, і трохи заспокоївся, вирівняв дихання. Здоровий глузд поступово повертався до мене, аж доки дурнувате бажання торкнутись отрути не відступило остаточно, залишивши по собі лише важку втому, що осіла в кістках і буквально пригинала мене до землі. Я провів долонею по обличчю, зробив глибокий видих, а тоді спробував придивитись до зелених крапель.

Вони всотувалися в двері, і було очевидно, що за кілька хвилин від подряпин та рідини не залишиться нічого. Але я не міг дозволити цьому трапитися.

У кишені, як завжди, знайшлась маленька пляшечка цілющого зілля. Я покрутив її в руці, відкоркував та осушив в два ковтки. Після переходу в напівформу завжди приходить біль, тож краще випередити його ліками.

Важкість в кістках зникла. Я знов міг дихати на повну і почувався досить добре, аби спокійно витримати вечерю.

Очистивши пляшечку від залишків зілля тінями, я обережно спіймав краплинку зеленої рідини. Скло вона не роз’їдала, тож я мав надію, що матиму над чим експериментувати, коли повернуся до лабораторії після вечері. Тепер залишалось тільки закоркувати і…

Я зиркнув на двері. Подряпини майже затягнулись, лишився тільки один незначний слід. Я був готовий заприсягтися, що це через те, що я забрав сік. Магія, що захищала двері, просто не змогла зібрати себе всю.

Треба добряче закріпити пляшечку. Краще посласти її до закритої шафи. Хтозна, чи не намагатиметься краплинка її розбити, аби опинитись на свободі. Хоча на перший погляд не відбувалось нічого надзвичайного, гарантій тут бути не може.

Втомлене зітхання, що зірвалось з моїх вуст, напевне, було красномовнішим за будь-які слова.

– Колись я розгадаю твої секрети, Санті, – промурмотів я, – і тобі не вдасться залишатися господарем палацу навіть після смерті.

Я був готовий заприсягтися, що чув сміх Вірджиніо, але не став звертати на нього увагу.

…Лабораторія герцога Санті, на відміну від скарбниці, не була захищена такою особливою магією, тож я розмістив в сейфі пляшечку з зеленою рідиною і рушив по Кору. Її вже явно попередили про прибуття брата, бо дружина зустріла мене в новій сукні, з зачіскою та з легким сяйвом пудри на обличчі.

Кора була гарною жінкою, і я помічав це навіть без особливого вбрання, та зараз світло-блакитна сукня підкреслювала її тендітність. Волосся зібрали так, щоб відкрити тонку шию, і я міг бачити, як пульсує кров під блідою шкірою Кори.

Шкода, що ми справді не познайомились раніше. Вона приваблива, і з нас могла б вийти чудова пара.

Не те щоб зараз мене спиняло її минуле, ні. Радше, минуле спиняло саму Кору; я не сумнівався, ніщо не може змусити її забути свого покійного чоловіка, принаймні, так швидко. Надто багато ран він завдав цій жінці, надто багато шкоди.

– Радий бачити, що ти готова. Тобі неймовірно пасує ця сукня, – посміхнувся я жінці, вирішивши не звертати увагу на сум в її очах.

Навряд чи він пов’язаний зараз зі мною.

– Дякую, – Кора трохи зніяковіла. – Я подумала, що не повинна носити траурні кольори. Адже я… Звільнилась з полону, а не овдовіла. Правильно?

– А як ти сама відчуваєш?

Кора розгубилась. Вона швидко заморгала, потім пробурмотіла:

– Я щаслива, що стала дружиною справжнього батька свого сина, звісно, я маю носити світле, аби всі бачили, наскільки велике полегшення для мене – те, що все сталось так, як сталось. І це справді полегшення. У мене на душі тепер спокій.

Це не було правдою – принаймні, не повною версією правди, – але я, важко зітхнувши, кивнув. Важко так одразу перелаштуватись на щось нове. Кора докладала багато зусиль, але це точно не буде легко.

– Гаразд, – зітхнув я. – Беремо Давета, і ходімо. Пора нарешті зустрітися з твоїм братом.