4 (1)

Даміано

Тіні розплескалися по поверхні дверей, навіть не подряпавши їх, і я мало не загарчав від роздратування.

– Ця магія, – прошипів я собі під ніс, – може зробити все, що завгодно, але не відкрити одні нещасні двері!

«Радше троє нещасних дверей, Даміано».

– Так, боже, це було дуже слушне уточнення, дякую. Ти страшенно мені допомагаєш, – промурмотів я і з усіх сил вдарив кулаком по золоченій поверхні дверей. Вони навіть не затріщали – не варто було й дивуватись.

Ми витратили чимало часу, щоб знайти прохід до герцогської скарбниці, але всі експерименти виявились марними, захисне закляття не вдалось навіть відчути. Згадавши розповідь Кори про ще два місця, вхід до яких оберігався схожими чарами, я спробував щастя там, але марно.  Мертвий Вірджиніо Санті ніби насміхався наді мною, не впускаючи в потаємні куточки свого палацу. Він все ще був тут господарем.

Я владарюватиму тут, доки останній з нас не помре, хлопчику. Ти ніколи не знищиш кров Санті, – згадав я тихий шурхіт його голосу. Герцог Санті не сумнівався, що я не зможу завдати останнього удару. Тоді мені здавалось, що він має на увазі, ніби мені не вистачить сил знищити його самого, але тепер… Що, як Вірджиніо згадував маленького Давета?

Але ж не можу я підняти на нього руку!

«Даміано, заспокойся. Те, що цей чоловік продовжує впливати на тебе навіть після своєї смерті – цілком нормально. Він прожив на світі майже дві сотні років і встиг прив’язати це місце до себе. Тобі лише двадцять три, і ти вже зміг перемогти його у бою. Мине ще трохи часу, і все тут скориться тобі. Пам’ятаєш, що я тобі казав? Терпіння. Потрібно вміти чекати».

Я не хотів чекати. Відступивши на крок, я замружився і дозволив Тіням пройти по каналах сили, наповнити мене, а тоді з гарчанням кинувся вперед. Рука перетворилась на могутню лапу, і гострі, мов шаблі кігті, вп’ялися у дерев’яні двері молитовні.

Магія поштовхами проходила крізь моє тіло. Слідом за зап’ястком перетворення дійшло до ліктя, підіймалось до плеча. Я відчував, як починають неприємно колоти нижню губу зуби, що враз стали довшими та гострішими. З вуст зірвалось гарчання. В грудях все стиснулось від різкого болю. Тіні проходили крізь кістки…

– Дамі, ось ти де! Я вже хвилин десять тебе шукаю…

 Я завмер. Голос Гаетано застав мене зненацька.

– Дамі? – гукнув він, завмираючи в кількох кроках від мене. – Ти чого? О, пробач. Ваша Світлосте?.. я постійно забуваю, як і коли правильно звертатися, а ти сам казав… ви самі казали, що церемонії тут зайві…

Прокляття.

Я повільно втягнув носом повітря, зупиняючи перетворення. Це було боляче, проте Тіні слухняно збирали магію назад, заштовхуючи її в моє тіло. Так глибоко, як могли. Дихання поступово вирівнювалось. Гаетано не повинен знати. Ніхто не повинен.

В нашому світі не існує перевертнів. Хіба що у легендах… А те, що відбувається зі мною, взагалі далеко поза межами здорового глузду. Якби я ще перетворювався на тварину! Ні, це відчувалось так, ніби крізь мене пролізала друга сутність, і тільки магія Володаря Безодні допомагала стримувати цей біль. Я добре знав, чому це сталось зі мною, але ніхто – в тому числі Гаетано, – не повинен був почути правду.

Навряд чи тоді вони дозволять мені залишатися на троні. Запроторять у божевільню, туди, куди потрапляють всі інші, хто пройшов схожий шлях.

«Дамі, не схожий, – прошепотів Ліонель. – Інакший. Я вже казав, що в тобі достатньо сили, аби це подолати. І достатньо сили, аби все виправити. Я обіцяю тобі, що ми з усім впораємось. А тепер озирнись до нього, тільки не показуй кому двері, гаразд? Бо інакше він підійде ближче».

Так швидко змінити руку назад, зробивши її геть нормальною, я точно не міг. Тому озирнувся, заклавши її за спину, і витиснув з себе усмішку, перед цим провівши язиком по зубах, аби переконатись, що вони знов зменшились.

– Не треба було «Світлості», «Дамі» було цілком достатньо, – втомлено посміхнувся я. – Я просто трохи захопився цими дверима. Що ти хотів?..

– Власне, – Гаетано кашлянув, – прибув інквізитор, брат Даріо. Він сказав, що йому призначена зустріч на сьогодні. За вечерею. Ти справді збираєшся їсти за одним столом з інквізитором, Даміано?.. – в очах Гаетано промайнуло несхвалення. – Після всього того, що вони коїли роками…

– Так, я збираюсь їсти за одним столом з братом моєї дружини. В тебе ще є питання?

Цього разу друг не озвався. Лише заперечно хитнув головою.

Чудово.

– Скажи йому, нехай проходить до зали. Я тут закінчу і прийду. Нехай хтось з леді попередить Кору, щоб вона готувалась до вечері і підготувала дитину, але я прийду по них сам.

– Гаразд, – кивнув Гаетано. Він вже хотів піти, але зупинився в останню хвилину. – Все в порядку? Ти якийсь дуже блідий, Даміано. І це вже вдруге за останні кілька днів. Якщо ти хворієш, я маю про це знати. Я твій радник, зрештою.

– Все добре, друже. Я просто втомився.

Гаетано кивнув і нарешті пішов. Я дорахував до двадцяти і поволі обернувся до дверей.

Глибокі подряпини, які лишили мої кігті, поволі затягувалися, а з них, крапля за краплею, витікала густа рідина, схожа на кров, тільки смарагдово-зелена. Ніби хтось наніс рослині смертельну рану.