3 (4)

Даміано явно засумнівався, і в його погляді, направленому на мене, промайнув на мить подив. Я напружилась, намагаючись усвідомити, що саме зробила не так. Напевне, образила його тим, як різко зреагувала?

Чоловіки такого не люблять. Вірджиніо дратував мій страх, дарма, що він з усіх сил намагався викликати саме його. Здається, він хотів, щоб я водночас і боялась, і не показувала цього ніколи, була і сильною, і слабкою водночас, і саме в такій комбінації, як йому хотілось в цей конкретний момент.

Мій тато ставився до мами геть інакше. В сім’ї завжди панували мир та злагода, ми з Даріо виросли, оточені любов’ю та турботою. Та з першого дня нашого шлюбу з Вірджиніо було зрозуміло, що так не буде.

Тоді я ще відчайдушно вірила у те, що молитва Пресвітлому Валлоа мене врятує. Але минали дні, а небо залишалось глухим до моїх благань. Сподіватись можна тільки на себе – а я майже нічого не вміла. Саме тому, напевне, і змусила себе зараз проявити бодай якусь ініціативу, а тепер тремтіла, розуміючи, що Даміано це могло не сподобатись.

– Що ж, вечеря разом – це непогано, – погодився він після тривалої паузи. – Сподіваюсь, що з часом я перестану лякати тебе так сильно.

– Я старатимусь, щоб це сталось швидше, – пообіцяла я. – Це не в вас… Не в тобі справа. В мені.

– Думаю, все-таки в Вірджиніо Санті.

– Можливо, так, – я опустила голову. – Я докладатиму зусиль, обіцяю.

Даміано знов сів на підлогу поруч зі мною та взяв мене за руку. Зазирнув в очі та промовив:

– Не варто себе підштовхувати. Я не чекаю, що наш шлюб буде сповнений тепла та любові. Ми зараз союзники, тому треба просто звикнути одне до одного. Нічого більшого я не прошу.

Звикнути – нормальна формула аристократичного шлюбу. Я кивнула. Багато жінок звикають, і, якщо чоловік не такий вже й поганий, їх життя не стає нестерпним.

– Але спільна вечеря, – провадив він далі, – це гарна ідея. Зараз її подадуть, я все перевірю, щоб там точно не було випадкової отрути, і ми просто проведемо час разом. Гаразд?

– Так, – я всміхнулась самими кутиками губ. – Дякую.

Даміано допоміг мені підвестися з підлоги і всадовив на диван, потім легко підхопив Давета і вмостив поруч. Я вдячно обійняла сина і навіть не звертала уваги на слуг, що занесли до кімнати невеликий стіл, пару високих стільців і якусь дивну конструкцію, яку я уявлення не мала, як використовувати. Страви, які вони поставили перед нами, приємно пахли. Окремо приготували дитячу кашу.

– Давет був з годувальницею чи?.. – Даміано не став продовжувати і навіть не глянув на мене, проте я зрозуміла, про що йде мова.

– З годувальницею, я… Не змогла, – я зашарілась. – Для аристократок це нормально, але герцог… Був у гніві. Хоча, напевне, він би і не дозволив, якби… я не розумію, нащо це все розповідаю, пробач.

– Напівельфійки часто доволі слабкі після пологів, тож це нормально не для твого статусу, а для нашої раси, – хитнув головою Даміано. – Отже, те, що приготували для Давета, йому підійде?

Я кивнула.

– Чудово, – він потягнувся до малого. – Ходімо? – і рушив до тієї дивної конструкції, яку я бачила раніше.

– Що це? – знервовано перепитала я.

– Дитячий стільчик, – пояснив Даміано. – Для того, щоб малого було зручно годувати. Там, де я ріс, це вже дуже поширена штука, – він посміхнувся, – проте тут досі трапляється рідко. Здавалося б, бодай дворянство може забезпечити своїх дітей та дружин комфортом, так? – він обережно всадовив Давета всередину, і той справді вмостився зручно. Животик одразу перехопило стрічкою з Тіней, і цього разу я не злякалась – побачила, що магія притримує сина, не дає йому випадково випасти. – Ну, любий, ти тепер у нас на троні. Коро, прошу, – Даміано відсунув стілець і для мене.

Я не сперечалась. На свій подив, відчула навіть прилив апетиту, хоча до цього навіть дивитись на їжу не хотіла. Це було добре. Я потребувала багато сил, аби подбати про свого сина, і раділа, що нарешті від кожного простого запаху до горла не підкочує клубок нудоти.

Ми майже не розмовляли за вечерею, тільки перекидались формальними фразами, але Даміано допомагав мені годувати Давета. Син реагував на чоловіка так, ніби це справді був його рідний батько; я бачила, як швидко малий звикає до свого нового тата, і переконувала себе, що це дуже добре.

Герцог Антіріс – не такий, як його попередник. Навіть якщо у нього є якісь задуми, він не впивається чужим болем та стражданнями. Отже, те, що син прив’яжеться для нього, на краще, це означатиме, що Даміано його не образить. Його серце досить чуйне, щоб його зачіпляло довірливе «тату» та великі дитячі очі, правда ж?

Я дозволила собі в це вірити.

Коли з вечерею було покінчено, Даміано встав з-за столу, зняв Давета зі стільчика і, тримаючи сина на руках, подав магією знак. Знову прийшла прислуга, аби забрати все зайве.

Я спостерігала за тим, як вони кружляли довкола, і відчувала, як безжально плине час. Зараз Даміано пора буде йти, а я… Боялась і його, і того, що залишусь сама, водночас.

Нарешті слуги пішли. Я закусила губу до болю, вкотре повторила, що від цього залежить життя мого сина, і пошепки спитала: