3 (3)

Варто було мові зайти про кров – кров Давета, я розуміла, до чого хилить Ліонель, – як одразу пішов мороз по шкірі. Чи не для цього він взяв мене за дружину і збрехав про те, що є батьком мого сина?..

Мовчати, звісно, я не мала права, тож чесно сказала:

– Зі мною не ділилися секретами, і увесь час я проводила під замком. Проте я знаю, що він та його діти справді могли відчиняти двері своєю кров’ю. Двері особливої скарбниці і ще кілька… Наскільки мені відомо, до цілительскої кімнати, туди, де міг лікуватись тільки Вірджиніо з синами, до молитовні, таємної, тут, вище. У молитовні я бувала одного разу, там нас… повінчали. Мені невідомо, чи спрацює кров Давета. Але…

Я підвелась, аби підійти ближче до сина, і сіла поруч з ним на підлогу. Син продовжував безтурботно складати кубики, ніби не відчував того, що могло загрожувати йому просто зараз. Я обережно погладила його по волоссю і почула тільки фиркання та белькотливе «мам».

– Не робіть… не роби йому боляче, будь ласка.

Даміано серйозно кивнув.

– Я шукатиму спосіб, як відчинити всі ті двері інакше, – прямо сказав він. – Але маю бути впевненим, що кров дитини не потрапить в чужі руки.

– Звісно, ні!..

– Коро, – він подивився просто мені в очі, – це дуже серйозно. Якщо хтось спробує взяти бодай краплинку, я повинен про це знати. Хтось з тих леді, що були тут, або навіть з моїх союзників і нібито за моїм наказом. Навіть Гаетано! Якщо Давета оглядатиме лікар, то це має відбуватися під надійним наглядом, а краще в моїй присутності. Принаймні, поки я не зроблю вигляд, що моя кров відкриває будь-які двері – і не зміню ті кляті закляття так, щоб вони справді відгукувались на мене. Пообіцяй мені.

Він простягнув руку і стиснув мою долоню. Я здригнулась, але змусила себе тримати спину рівно та у відповідь теж стиснула його пальці. Чоловік випромінював тепло, і я спробувала налаштуватись на те, що нічого страшного не трапиться, він просто хоче допомогти.

– Обіцяю, – прошепотіла я. – Це так важливо, тому що за дверима щось важливе?

– Ні, – заперечив Даміано. – Я поняття не маю, що там, за тими дверима, і, можливо, ще нескоро дізнаюсь. Але якщо хтось відчинить їх кров’ю Давета, це означатиме, що я збрехав, і Давет не мій син. На нього полюватимуть. Ми не можемо цього дозволити. Біля нього взагалі має бути якомога менше сторонніх, щоб ніхто не смів завдати йому шкоди.

Я поволі кивнула.

– Звісно. Я розумію. Але ти можеш скористатись… Тим самим способом, щоб потрапити в ці кімнати. Ти це зробиш?

– Ні.

– Чому?

Даміано погладив внутрішню сторону моєї долоні великим пальцем, і я здригнулась у відповідь на його обережний доторк.

– Це лише підсилить їх підозри стосовно Давета. Зараз багато хто присягається бути мені вірним, але я звик не вірити словам, що б хто не казав. Навіть магічні клятви можна обійти, якщо дуже постаратися. Вони довго були на стороні Санті.

Він продовжував погладжувати мою шкіру, а я завмерла, мов сполохана лань, і дивилась на Даміано широко розкритими очима, вбираючи кожне слово.

– Тому не можна дати їм жодного приводу для підозр. Я спробую відчинити ті двері магією, і тільки. Невідомо, чи не зреагує на кров якесь таємне сповіщення абощо. Ніхто не може цього передбачити, навіть мій бог.

– Бог?.. – я опустила очі. – Хіба той, хто володіє такою магією, вірить у бога?

Тіні потягнулись до мене, оточуючи з усіх боків, і тепер лащились, ніби великі коти. Даміано ледь помітно посміхався.

– Звісно, я вірю в богів, – знизав плечима він. – Просто служу не тому, до якого всі ви звикли. Мій бог, Володар Безодні, завжди зі мною, підтримує мене в моїх рішеннях. Не дає загинути. І дозволяє захистити тих, хто поруч. Тобі не варто боятися Тіней. Вони б ніколи не нашкодили дитині чи невинній жінці. На відміну від Валлоа, – усмішка Даміано стала дещо жорсткою, – Ліонель повністю контролює всю свою силу.

Чоловік замислено глянув на мене, тоді простягнув руку і обережно торкнувся щоки. Я здригнулась, відчуваючи, як він заправив прядку, що вибилась з зачіски, за вухо, і міцно замружилась. Лише потім зрозуміла, як це виглядає.

Треба було зреагувати інакше. Стриматись. Не показувати страх, змішаний з огидою – не особисто до нього, взагалі до будь-кого.

– Я пошукаю собі місце, де поспати, щоб не заважати вам цього разу, – Даміано стрімко підвівся. – Гарного вечора. Вечерю зараз принесуть.

Це було б прекрасно, подумала я. Ми б лишились з сином наодинці, і мені не довелось би звикати до його присутності, боятися, що ось-ось він перестане бути таким добрим, як я вже було звикла, і захоче отримати своє – про що б не йшлося.

Проте я знала, що в цьому палаці не буває безпечно. Напевне, тому тихе «ні» і зірвалось з моїх вуст саме собою.

– Ні?.. – вигнув брови Даміано.

– Можливо… Якщо на те буде твоя ласка, – через силу витискуючи з себе слова та усмішку, прошепотіла я, – ми б повечеряли разом?