3 (2)

Я здригнулась усім тілом. Напевне, і без зайвих слів відповідь була зрозумілою.

– Він був жахливим чоловіком, – прошепотіла я.

– Настільки, що тобі складно повірити, що хтось може виявитись хорошим?

– Так, – глухо озвалась я. – Крім того, я не розумію, навіщо це все. Я…

Мені страшенно хотілось повірити, що справа лише в тому, що він добрий і хоче про мене подбати. В тому, що пожалів нещасну вдову та дитину. Але так не буває.

– У мене не було інакшого виходу, окрім як взяти тебе за дружину. Його вдову та сина не лишили би в живих навіть на годину. Але ти не повинна думати, ніби я збираюсь тягнути тебе до ліжка чи примушувати до чогось. Поки що ми повинні переконати всіх в тому, що ми щасливі разом, а далі – час покаже.

Мені хотілось спитати, що буде, коли він зустріне іншу жінку. Або забажає спадкоємців. Тихий голосок у підсвідомості шепотів: можливо, я влаштую його і для цієї мети? Ми однієї раси, отже, діти теж будуть напівельфами.

Хай би як у мене не стискалось в грудях від однієї думки про те, щоб опинитись поруч з якимось чоловіком, це принаймні означатиме безпеку для сина.

– Сьогодні до мене приходив твій брат, Даріо.

Ці слова застали мене зненацька. Я стрепенулась та знов перелякано глянула на Даміано. Він все ще сидів поруч з Даветом, допомагав йому перекладати кубики з місця на місце.

– Ось так. – промурмотів чоловік до малого, допомагаючи звести вежу, – один на інший, бачиш? І тоді у нас буде висока-висока вежа. А тепер треба поставити на неї дах… – він взяв невеликий конус і вмостив його нагорі. – Спробуй повторити.

Давет заплескав в долоні і взявся будувати вежу.

– Мій брат? – хрипко перепитала я. – Він… Він же інквізитор. Де він? Що з ним буде?..

Синова вежа хиталась, але не падала, і малого це дуже радувало. Придивившись, я з подивом для себе побачила тонкі сірі смужки, що утримували кубики. Даміано всього оточувала заборонена магія, і, напевне, інквізитори – ті, кого він в першу чергу ненавидить і з задоволенням знищить.

– Зараз, думаю, він знаходиться на шляху до інквізиторської обителі або вже там.  Ми з ним досить вдало поспілкувались і прийшли до висновку, що нам потрібно співпрацювати, аби досягнути бажаного результату.

– З ним все гаразд?..

– На даний момент – так, він живий-здоровий, – підтвердив Даміано. – Що стосується подальшого… Думаю, все в його руках. Я не збираюсь шкодити йому будь-яким чином, якщо він не протистоятиме зі мною і співпрацюватиме. Голова інквізиторського ордену столиці – це висока посада, яку важко втримати, а ще важче не накоїти лиха, перебуваючи на ній.

Я й не знала, що брат встиг зайти настільки далеко, тому зараз могла лише зачудовано дивитись на Даміано.

– Він дуже хотів зустрітися, – додав маг. – З тобою та з Даветом, Коро. Ви давно бачились?

– Востаннє ми розмовляли, коли я ще була вагітною, – глухо відповіла я. – Вірджиніо, здається, дозволяв Даріо поглянути на мене здалеку, але я не впевнена.

– У вас з братом хороші стосунки?

– Так… Були, принаймні, доки я не потрапила сюди.

– В такому випадку, думаю, ти зрадієш, якщо я скажу, що у тебе буде можливість зустрітися з ним за кілька днів. Можливо, навіть завтра.

– Зустрітись? – з надією запитала я.

Треба було шукати підступ в словах чоловіка, але я втомилась настільки, що суто фізично вже не могла того робити.

– Саме так. Я обіцяв Даріо, для початку, спільну сімейну вечерю, а далі видно буде.

Кубики Давета нарешті похитнулись та впали. Малий захлюпав носом, і Даміано швидко начаклував йому якусь дрібну Тінь; та закружляла довкола іграшок, і син знов посміхнувся та заплескав в долоні.

– Не треба так швидко здаватися, сонце, – прошепотів до хлопчика чоловік. – Давай спробуємо побудувати вежу знову, гаразд? Перший поверх, другий… Спробуємо поставити трішки ширший фундамент, ось з цих кубиків. Бачиш, вони лягають, мов справжнісінька цегла… – Даміано знов перевів погляд на мене. – Сподіваюсь, Коро, це не буде проблемою? Спільна вечеря завтра?

– Звісно… Звісно ні, – відповіла я, намагаючись позбутись жахливого тремтіння в голосі. – Я буду дуже рада побачити свого брата. Дякую за таку можливість.

Даміано кивнув. Ще кілька хвилин панувала тиша, яку наповнював тільки стук дерев’яних кубиків, якими грався син. Я ж помітила, що простір довкола знову заполонило Тінями. Коли вони розтягнулись по всіх стінах, Даміано пояснив:

– Це аби нас не підслухали. Коро, є ще один важливий момент, який ми маємо обговорити. Сьогодні мені сказали, що потаємна скарбниця герцога Санті відчиняється лише кров’ю його та спадкоємців. І це не єдине місце, запечатане силою роду. Що тобі про це відомо?