3 (1)

Кора

Раніше я майже увесь час проводила на самоті. Вірджиніо подбав про те, щоб до мене лише зрідка зазирали слуги. Він наполягав на тому, щоб я передала Давета годувальниці, і мені лише дивом вдалося вмовити чоловіка лишити сина поруч зі мною – та й то, не надовго. Зовсім скоро його мали від мене забрати, бо «хлопцеві не місце поруч з жінкою». Я не знала, нащо Санті це робить – напевне, йому просто подобалось знущатись над тими, хто був у його владі.

Але тепер все змінилося. Я все ще не почувалась у безпеці, ні, і розуміла, що Даміано може виявитись нічим не кращим, або навіть гіршим за Вірджиніо, але придворні леді прийшли до мене зранку та радісно посміхалися, всі, окрім Камелії. Та сиділа з кам’яним виразом обличчя і відчайдушно намагалась не кривити губи від відрази кожної миті, коли дивилась на мене.

Напевне, це для неї була дуже важка задача.

– Леді Камеліє, – зрештою не витримала Марен, що сміливішала з кожною хвилиною, відчуваючи, що правда на її боці зараз, – якщо вам настільки не подобається наше товариство, то ви можете просто піти. Думаю, ми здатні допомогти леді Корі самотужки.

– Я тут, бо в цьому мій обов’язок, – відповіла Камелія, розправляючи плечі. – І я не збираюся йти лише через те, леді Марен, що вас не влаштовує моя міміка. Нехай леді Кора сама скаже, що не потребує моїх послуг, якщо їй щось не подобається.

Жінка з викликом глянула на мене, а я відчула, що слова застрягають у горлі. Я втомилась від товариства їх усіх за сьогодні, але не насмілювалась відправити геть.

– Насправді, леді Камеліє, – добираючи слова, стиха промовила я, – мені б не хотілось, щоб кожен ваш погляд нагадував мені про те, яким було життя при Вірджиніо Санті. Тож ви можете лишитись, якщо ви бажаєте. Просто цей погляд повинен піти.

Камелія заціпеніла. Я сама не знала, чи вдалою вийшла моя відповідь, чи не надто різко це все прозвучало, але, здається, слова вдарили її під дих і змусили замовкнути.

– Боюсь, – вона задерла підборіддя, – погляд не може піти без мене.

– Що ж, – прошепотіла я, – в такому випадку, вам варто супроводити його, чи не так?

Марен та Хелена перезирнулися і обмінялися посмішками. Здається, вони точно оцінили те, що я їй сказала.

– Я піду, – Камелія підвелась, – але нагадаю… Всім трьом тут присутнім, що життя мінливе, леді. І нема нічого мінливішого за настрої чоловіка, який намагається досягнути висот. Дуже легко зірватись і полетіти вниз, чи не так?

О, я знала, наскільки мінливими та жорстокими бувають чоловіки, значно гіршими за леді Камелію та її злі слова. Це знання дозволило мені спокійно витримати її погляд.

– Жінка ж, – провадила Камелія далі, – повинна бути постійною у своїх вподобаннях, стабільність – це єдиний її шанс залишатися при своєму. Пам’ятайте про це. Особливо ви, леді Коро.

– Леді Кора достатньо постійна в своїх вподобаннях, щоб ви не нагадували їй про це, – долинув до нас оманливо м’який чоловічий голос. – Я дуже сподіваюсь, що неправильно витлумачив ваші слова, і це не було спробою звинуватити мою дружину в тому, що вона змінила одного герцога на іншого? Бо в такому випадку, боюсь, нам з вами доведеться говорити по-іншому.

Даміано зробив крок вперед, заходячи до вітальні, і я відчула, як стиснулось все у грудях. Та зреагувала не я одна; інші жінки теж мимоволі затримали дихання.

– Я нічого такого не мала на увазі, – прошепотіла Камелія. – Я лише… Ваша Світлосте…

– На сьогодні ви вільні, – холодно перервав її Даміано. – Геть. Леді, – він вклонився Марен та Хелені, – я можу попросити вас залишити мене наодинці з дружиною?

Вони відповіли лагідними усмішками, хоча, здається, кожна торжествувала: Даміано дав можливість їм зрозуміти, що грубе «геть» стосувалось лише Камелії, а з усіма іншими він досі приємний та спокійний герцог, що не розкидається своїми союзниками.

Звісно, ані Марен, ані Хелена не стали випробовувати терпіння Даміано, а обидві підвелися і, побажавши нам з ним гарного вечора, пішли. Леді Камелія покинула кімнату останньою, і в її погляді вчувалась гостра ненависть.

Тепер ми були втрьох. Я, Даміано і Давет, що грався дерев’яними кубиками поруч на килимі і не звертав увагу на дорослих.

Даміано підійшов до нього ближче і… Просто сів поруч, ніби він не був герцогом – звичайним чоловіком, що хоче провести час з дитиною.

Мій тато теж так робив.

Але, спостерігаючи за Даміано, я мимоволі зіщулилась. Ми з братом були рідними дітьми нашого батька. А Давет – син лютого ворога…

– Привіт, малеча, – посміхнувся герцог та погладив малого по голівці. Тоді перевів на мене погляд. – Все гаразд, Коро?

– Так, В-ваша Світлосте, – затинаючись, озвалась я.

– Коро, – він зітхнув, – ти можеш називати мене на ім’я. Даміано. Або навіть Дамі, якщо хочеш. Це… Для своїх.

– Як накажете, Даміано.

– На «ти», і це не наказ, а прохання, – він зітхнув. – Ти дуже сумна. Щось трапилось, чи ти… сумуєш за Вірджиніо Санті?