2 (3)

Перед очима миттю постав образ Кори, переляканої жінки, що забилась в куток і дивилась на мене великими від страху очима. Коли її привели вперше, вона збиралась боротися. Але після одруження… Не те щоб змирилась, можливо, зрозуміла, що спротив зробить тільки гірше?

Або сподівалась, що її слухняність зробить мене лагіднішим, і я не стану шкодити ані їй, ані дитині. В першу чергу малому.

– Кров Давета відкриє не більше, ніж моя кров, тож сподіватимемось, що скарбниця ще пам’ятає, хто істинний правитель цих земель, – відповів я.

– Тобто? – Гаетано примружився. – Ти хочеш сказати, що…

– Давет – мій син.

– Та не може цього бути, – видихнув він, відсахнувшись за Тіні. – Ти серйозно?!

– Абсолютно, – розвів руками я.

Можна було пригасити магію, аби ті, хто намагається підслухати, почули мої слова. Однак я зробив Тіні ще густішими, аби Гаетано навіть в голову не прийшло, що брешу.

Ми знали одне одного багато років, і були як брати, та довіряти йому цей секрет я не довірявся. Якщо про Давета знатиме хтось, окрім мене та Кори, рано чи пізно правда випливе назовні. А цього допустити я точно не міг.

– Дамі, – похмуро зиркнув на мене Гаетано, – ти хочеш сказати мені, що ти – кревний батько того малого? Дитини, яку Вірджиніо Санті називав власним сином?

– Не те щоб він називав його власним сином так вже часто і публічно, правда ж? – вигнув брови я. – Ми з Корою були знайомі до її… Шлюбу. Збиралися побратися. Санті встиг першим. Ймовірно, йому дуже муляло, що хтось з роду Антіріс може бути щасливим.

– Він би радше вбив тебе, аніж просто відібрав кохану жінку.

– Не зміг, – розвів руками я, – і мстив так, як виходило дотягнутись. Давет – мій, Гаетано. З чого б то ще раптом він був напівельфом? Діти аасимарів – завжди аасимари, чи ти забув про звичні закони природи?

Карлі кинув на мене ще один повний недовіри погляд і втомлено потер скроні.

– Ти мовчав про це. Скільки йому? Рік? Ти мав однорічного сина, мав кохану жінку і не говорив про це нікому, коли затівав оце все з революцією. Я думав, ми друзі.

З моїх вуст зірвалось важке зітхання.

– А ти хотів, щоб наші союзники вирішили, що я просто намагаюсь повернути кохану, і відмовились допомагати? Звісно, я тримав це в секреті, в мене не було іншого виходу. Я… Постарався захистити тих, кого люблю, от і все. Крім того, – я з зусиллям ковтнув слину, – Вірджиніо Санті, якщо пам’ятаєш, не оголошував офіційно про те, що в нього народився син, і майже нікому, окрім кількох слуг і придворних, його не показував. Спочатку я навіть не знав, що Кора має дитину. Я взагалі не вірив, що вона жива.

Гаетано дивився на мене кілька секунд, а потім міцно обійняв.

– Мені шкода, – прошепотів він.

«Мені шкода», – луною озвався покровитель, тільки його жаль був інакшим: він співчував мені, бо я мусив брехати не просто союзнику, а близькому другу, чоловіку, з яким раніше ділився майже всім.

Але чим далі в Тіні, тим більше ставало секретів. Бути повністю щирим я міг хіба що з моїм богом, і то в першу чергу тому, що від голосу у власній голові не сховаєшся.

Мені пощастило, що Ліонель виявився добрим. Пощастило, що у відчаї, готовий впасти в руки кого завгодно, я потрапив до Володаря Безодні, а не кривою стежкою зійшов до демонів, що примусили б розтерзати весь світ або загинути.

– Тепер все гаразд, – озвався я, – Давет зі мною, а Кора… Їй зараз складно, вона налякана, але ми разом, отже, все налагодиться. Я зможу зцілити її, виправити все те, що зламав в ній Санті… – з кожним словом мій голос звучав все тихіше і тихіше. Я прокашлявся, змушуючи себе  знов заговорити чітко. – Ті аристократи, про яких ти говорив, де вони і хто це?

– Граф Мартіно, колишній скарбник герцога, і… Голова інквізиторського ордену Лесда, брат Даріо.  Моторошний чоловік. Маска на половину обличчя… Ну, ти знаєш, вони приховують себе.

– Голову інквізиторського ордену столиці звали інакше, – зазначив я, – і, наскільки мені відомо, він загинув в бою.

– Так, брат Лучіо – загинув, – Гаетано скривився, і ненависть печаттю відбилась на його рисах, – і ти не став би з ним розмовляти. Це його наступник, він прийняв посаду лише вчора. Судячи з голосу та підборіддя, доволі молодий. Ти побачишся з ними?

Я кивнув.

– Побачуся. Спочатку з інквізитором. Мартіно нехай почекає.

– Ти впевнений?

– Більш ніж. Можливо, йому треба час, щоб згадати, куди він подів частину золота зі скарбниці, поки тікав. Можеш сказати про це, до речі. Інквізитор – це важливіше.

Інквізиторський орден – небезпечний. Покликані спиняти тих, хто володіє неправильним магічним даром, вони принесли багато лиха. А ще кожен інквізитор сам володіє чарами, і краще знати ворога в обличчя, аніж чекати удару в спину.

Гаетано, на щастя, не став більше сперечатися. Він мовчки провів мене до кабінету Вірджиніо і за хвилину повернувся з братом Даріо. Зам’явся на порозі, але я жестом звелів другу йти.

– Отже, – коли ми лишились одні, я опустився в крісло Санті, намагаючись не думати про те, скільки жахливих рішень він прийняв, сидячи тут, і жестом запропонував Даріо сісти, – що привело сюди вельмишановного новообраного голову інквізиторського ордену?