2 (1)

Даміано

Кора лежала на другій половині ліжка, на самісінькому краєчку, і спала. Уві сні вона виглядала ще більш юною, аніж була насправді.

Я ненавидів Вірджиніо Санті все своє життя, змалечку, і завжди вважав, що його оточення нічим не краще за самого герцога. В народі казали, що Кора втекла з герцогом, шалено закохавшись в нього з першого погляду, покинула свою люблячу родину задля золотої палацової клітки, а потім залишилась жити в чотирьох стінах, бо з усього щастя цього світу їй вистачало знати лише одне: свого коханого чоловіка. Ніхто не сперечався з цими словами, і повірити в них було легко. Чергове дурне дівча, яке в свої вісімнадцять років вирішило, що зможе розтопити крижане серце кривавого герцога.

Побачивши Кору, я зрозумів, що не варто було вірити навіть тим дещицям чуток про неї, що доходили до мене. В її сірих очах залягла така втома, змішана зі страхом, що це не можна було передати словами. Вона боялась мене, але відчувала полегшення, бо її чоловік більше не міг її скривдити.

Як і її сина.

Я підвівся, потягнувся, а тоді, тихо ступаючи по підлозі, підійшов до дитячого ліжечка. Давет мирно спав. Він був дуже схожим на свою матір. Я озирнувся і подивився на Кору. Темне волосся яскраво контрастувало з блідою шкірою, і локони лягали так, що було видно її гостре вушко. Син – викапана матір.

Давет перевернувся на інший бочок, теж показуючи мені свій профіль.

– Дивовижно, – прошепотів я, потягнувшись до нього. – Зовсім не схожий. Як таке може бути? Всі діти аасимарів успадковують їх расу. Завжди. Такий закон.

Пальці окутало Тінями. Магія скрапувала на Давета, лащилась до нього.

«В цьому світі все можливо, Даміано, – зазвучав в моїй голові голос покровителя. – Можливо, колись ти зможеш розгадати загадку Давета, і це дасть тобі відповідь, хто ж насправді такий Вірджиніо Санті».

І куди поділось його тіло після смерті.

Я не сумнівався, що наніс смертельний удар. Магія Лі, що текла у мене в крові, була здатна скоїти чимало лиха, і я послуговувався нею, нічому не дозволяючи себе спинити. В бою з Вірджиніо я точно не беріг сили. Проте… Його ніде не було. Ми обшукали все і навіть знайшли силові сліди чужої загибелі, але не самого Санті.

Звісно, можна сподіватись, що він розчинився в повітрі і полинув у царство мертвих. Що зараз стоїть, схиливши одне коліно перед Пресвітлим Валлоа, і той визначає глибину кари, яку повинен понести Вірджиніо після смерті. Але я ніколи не був наївним. Ще нічого не скінчилось.

Та й навіть якщо Вірджиніо справді ніколи не повернеться, є повно аристократів, що виступали на його боці, а зараз прикидаються дружніми. Вони можуть планувати що завгодно… Але все одно не досягнуть успіху.

– І всі ці аристократи вважатимуть за потрібне дістатись до тебе, – пошепки звернувся я до малого. – Так, сонце?

Давет усміхнувся уві сні. Він був тендітним, як всі напівельфенята. Тоненькі маленькі пальчики спробували зловити мої Тіні.

Я обережно погладив його по голові.

– Лі, – прошепотів я, – скажи, невже це справді кревний син Вірджиніо Санті?

Міг бог ніколи не брехав мені. Якщо він не знатиме відповіді, то просто промовчить. І деякий час, вслухаючись в напружену тишу, я вважав, що справа саме в цьому. Він не може нічого сказати.

Однак відповідь зрештою наздогнала мене.

«Так, мій хлопчику. Давет – син Вірджиніо, кревний. В цьому не може бути сумнівів», – відповів він сумно.

– Прокляття… – промурмотів я, вдивляючись в дитяче обличчя. – Але як?

«Не знаю», – чесно озвався бог.

– Невже ти ніколи з таким не стикався?

«Діти аасимарів – завжди аасимари. Діти тифлінгів – завжди тифлінги. Мені невідома сила, яка може змусити напівельфійську кров перемогти аасимарську. Можливо, справа в Корі?»

Я випростався та озирнувся на сплячу жінку. Всього двадцять років… Така тендітна, невисока, з цими великими сірими очима. Мишка, що збиралась битись, мов левиця, аби захистити свого сина.

– Можливо, – кивнув я, – в неї є більше таємниць, аніж я думаю. Лі? Мені приставити до них варту?

«Так. Тільки не солдат, Даміано».

Звісно, ні. Солдат вони злякаються.

Я струснув зап’ястком. Магія потекла з моїх пальців, густа, мов смола. Біля Давета тінь згорнулась клубочком, мов кошеня. Я перевірив, чи все гаразд, а тоді підійшов до ліжка. Дістав з повітря зітканий з Тіней кинджал і провів по своїй долоні. Замість крові знов потекла сила. Вона залягла на моєму місці велетенською пантерою, і я вдоволено кивнув, спостерігаючи за результатом. Магічна кішка потягнулась і тихо рикнула.

– Стань невидимою, – звелів я їй, розуміючи, що така охорона теж налякає Кору. Тоді начаклував лист паперу і швидко написав на ньому записку.

«Я залишив поруч з Даветом свої чари. Це захист, він не образить його. Нехай дитина пограється з кошеням».

Склавши записку, я поклав її Корі під руку і здригнувся, випадково зачепивши її холодні пальці. Жінка навіть не поворухнулась, надто втомлена після вчорашнього. Мені дуже хотілось торкнутись губами її лоба, запечатуючи магію цілунком, але я стримався. Це недоречно і її налякає.