1 (5)

Мене знов оточили жінки. Я думала, що вони приведуть мене до герцогської кімнати і залишать у спокої, але ні. Вони залишились: спочатку щоб розпустити волосся, потім аби допомогти зняти сукню та вбратися у прикрашену мереживом нічну сорочку. Вона сягала підлоги, проте тканина була настільки тонкою, що крізь неї можна було розгледіти обриси тіла.

– Нехай ця шлюбна ніч буде прекрасною, – побажала мені Марен і, зробивши кніксен, повернулась до виходу.

– Чекайте! – скрикнула я. – Залишіть Давета.

– Ваша Світлосте, – жінка озирнулась, притискаючи мого сина до себе, – дитина заважатиме вам з чоловіком.

– Даміано звелів, аби я чекала на нього з сином, – де тільки й взялась сталь в моєму голосі, зазвичай слабкому та тихому. – Залишіть Давета.

Марен невдоволено зиркнула на мене, але все-таки передала сина і вийшла.

В герцогських покоях я раніше ніколи не бувала. Тут вже встигли змінити постіль, і замість звичних для палацу золотих відтінків постелили світло-блакитні простирадла. А ще занесли Даветове ліжечко.

Мені не хотілось спускати сина з рук. Проте він вже позіхав, і я розуміла, що лише зайвий раз мучу дитину.

– Ляжеш окремо, сонечко? – прошепотіла я. – Так? Давай, – я опустила його до ліжечка. – Будеш спати?

– Мама, – промурмотів малий, обхоплюючи своїми долоньками мою руку.

– Мама буде поруч. Я заспіваю тобі колискову. Лягай, любий. Мій прекрасний хлопчику… Моє щастя… – прошепотіла я.

Тихий, тужливий спів швидко заколисав Давета. Я обережно погладила його по темному волоссю, піднялась та пішла до ліжка, відчуваючи себе так, ніби йду на ешафот. Я розуміла: буде боляче та принизливо. Якщо мені пощастить, Даміано не стане знущатись, і все триватиме недовго. Але головне, щоб син був у безпеці. Я не маю права зронити ані звуку, аби не розбудити дитину. Краще, коли він нічого не знатиме. Не розумітиме, що відбувається.

Я сіла на ліжко, затиснувшись в самісінький куток, і намагалась не тремтіти. Просто дивилась в одну точку – але стрепенулась одразу ж, коли почулось тихе клацання дверей.

Даміано був вбраний у штани та сорочку з легкої світлої тканини – явно призначені для сну. Я помітила, що в нього під очима залягли темні кола. Погляд втомлено ковзнув по мені і зупинився на зап’ястках.

Я мимоволі притиснула долоні до грудей, а тоді зрозуміла: він дивиться на вицвілі синці у мене на зап’ястках, ще одне свідчення жорстокості Вірджиніо.

Даміано зробив крок до мене. Я стиснулась ще сильніше, замружилась… А тоді відчула, що щось тепле лягає мені на плечі. Ковдра.

– Я не чіпатиму тебе, Коро, – м’яко промовив він. – Звідки ці синці?

У відповідь я відвела погляд та обхопила себе руками. Розповісти, яким було моє шлюбне життя? Нащо йому це чути? І чи справді не зачепить?.. Я не вірила йому.

Я нікому не вірила.

– Ясно, – Даміано зітхнув. – Отже, зробимо так. Я зараз принесу тобі лікувальне зілля. Потім ми ляжемо до ліжка. Я не торкатимусь тебе. Ми просто ляжемо спати. Я б ліг на підлозі, однак, якщо хтось зайде, доведеться довго пояснювати, що саме трапилось.

Серце швидше забилось у грудях. Невже?..

– Зранку прийдуть слуги, – продовжив Даміано, – і проведуть тебе до твоїх покоїв. Якщо хтось запитуватиме – так, ми провели ніч разом, як чоловік та дружина.

Я слухняно кивнула.

– Як скажете, Ваша Світлосте.

– Можеш звертатись на ім’я. Ти хочеш, щоб син був з тобою, в твоїх покоях? Чи краще знайти для нього няньку?

– Зі мною! – перелякано видихнула я.

– Отже, я розпоряджусь, аби ніхто не смів вас розлучати, – Даміано ледь відчутно торкнувся мого плеча, а тоді стрімко розвернувся та вийшов.

Він повернувся за якусь хвилину, тримаючи в руках пляшечку з зіллям. Я прийняла його дар і випила все до краплі, не зважуючись сперечатись, а тоді відчула, як сила розливається тілом. Зникають синці, затягуються кілька порізів на тілі.

– Краще?

– Так, – прошепотіла я. – Дякую.

– От і чудово. Лягай, спробуй заснути, – сказав він. – Нічого не бійся. Тепер ти – жінка, яку я кохав кілька років тому, жінка, яку в мене відібрав Вірджиніо Санті. Матір моєї дитини. Ніхто не посміє нашкодити тобі та твоєму синові. Все буде добре. Я не дам вам образити.

Я могла спитати, нащо він це робить, але відчула, що надто втомлена, аби промовити бодай слово, тож просто схилила голову, погоджуючись з його словами. Даміано цього було достатньо. Він обійшов ліжко, заліз з іншого боку, ліг і вже за кілька хвилин заснув. Я змусила себе опуститись на подушку також, впевнена, що пролежу кілька годин – проте втома була надто сильною, і чорнота накрила мене з головою, приносячи з собою важкий сон без сновидінь.