1 (4)

Мене провели до покоїв, що належали Марен. Вона швидко послала за служницями, аби ті підготували ванну, і простягнула руки за Даветом. Я інстинктивно притиснула сина до грудей, але жінка поцокала язиком.

– Леді Коро, ви ж розумієте, що не можете йти до вівтаря з дитиною на руках, правда? Я потримаю його сама. А ви маєте готуватись до весілля.

Я проковтнула сльози і бажання сперечатися.

– Бережіть мого сина, мов зіницю ока, – глухо промовила я, – інакше його батько вам цього не пробачить.

– Леді Коро, йому нічого не загрожує, – спробувала переконати мене Хелена. – Ходімо. Ніхто не образить герцогського спадкоємця.

Давет схлипнув, коли я передала його на руки леді Марен, і знов заскімлив, але вона заспівала якусь пісню, і син заслухався, захопився. Я ж рушила за Хеленою.

Для мене справді підготували ванну. Часу нагріти воду, як треба, не вистачало, але я не зронила ані слова, коли крижані краплі падали мені на шкіру. Хелена розчесала моє волосся та вклала його у акуратну високу зачіску, приколовши шпильками. Леді Камелія пішла кудись зі служницею та повернулась з красивою сріблястою сукнею. Вона виявилась завеликою на мене, але жінки все закололи, і тканина облягла тіло.

Так, це справді виглядало по-весільному. Урочисто та красиво.

Тільки я все ще відчувала, як невидимий звір роздирає груди зсередини. Попереднє весілля було кошмаром. Це – не краще.

Мене провели назад до зали, де я вже бачилась з Даміано. Тепер тут влаштували щось подібне до вівтаря. Незнайомий священнослужитель стояв, переминаючись з ноги на ногу, та боязко позирав на Даміано. Стрічки у нього не було.

Прийшло кілька аристократів. Я впізнала чоловіка Марен, коли вона встала з ним поруч, тримаючи Давета на руках, і зашепотіла щось на вухо. Пояснювала, що відбувається.

Я не прислухалась. Тільки підійшла до вівтаря і стала навпроти Даміано, знаючи, що буде далі. Мені хотілось, аби це все скінчилось якомога скоріше.

– Чи згодні ви, лорде Даміано Антіріс, взяти за дружину леді Кору, оберігати і направляти її і в горі, і в радості, і прийняти на себе відповідальність за неї, її тіло і душу перед ликом Пресвітлого Валлоа? – пролунала традиційна фраза.

Я часто молилась Пресвітлому Валлоа, але рідко справді вдумувалась в слова молитов. Однак Вірджиніо давав цю саму клятву, і я зрозуміла значення кожного сказаного слова. Мене віддавали у володіння нового господаря, називаючи його моїм чоловіком.

– Згоден, – Даміано був спокійним. Можливо, навіть байдужим.

– Чи згодні ви, леді Коро, служити вірно своєму чоловікові, лордові Даміано Антірісу, і в горі, і в радості, і віддати йому своє тіло та душу перед ликом Пресвітлого Валлоа? – очі священнослужителя впивались в мене.

На нового герцога він жодного разу навіть подивитись прямо не зважився. Відчував силу та владу, що випромінював чоловік. Знав, як дорого йому може коштувати прояв неповаги.

Минулого разу нас вінчав інший чоловік, але це не мало значення.

– Згодна, – відповіла я, доклавши всіх зусиль, аби голос не звучав, мов каркання ворони.

– Оголошую вас чоловіком та дружиною, – священнослужитель здійняв руку і осінив нас священним знаком. Там, де його пальці ковзали повітрям, спалахувала тонка нитка сили. Пресвітлий Валлоа благословляв цей шлюб.

Або, можливо, магія священнослужителя, покірна йому, благословляла. Це не мало значення.

Даміано зробив крок до мене та торкнувся мого зап’ястка. Довкола його руки закрутився вихор сили. Я ніколи не бачила такої магії. Вона нагадувала чорний дим, що ковзав шкірою, лишаючи свої сліди. Магія перебігла по пальцях Даміано на мою руку та лягла тугим кільцем. Я побачила, як в тінях пробігають дрібні світлі іскри, а потім чари перетворились на срібну прикрасу у мене на руці.

У чоловіка з’явилась така ж сама, тільки не так міцно прилягала до шкіри. Це був вінчальний браслет, проте відчувався він, мов кайдани.

– Мій бог теж благословляє цей шлюб, – промовив Даміано.

Він нахилився до мене та поцілував у вуста. Це було швидко, але не відчувалось настільки формальним, як я б хотіла. Губи чоловіка виявились пекельно гарячими, і… Напевне, він чекав від мене взаємності, але я не змогла змусити себе відповісти.

Минула якась мить – або ціла вічність, – і він відступив від мене.

– Чекайте з сином на мене у спальні, – сухо звелів молодий герцог. – Я вирішу деякі справи та прийду.

Я схилила голову в покірному кивку, намагаючись не тремтіти. Що б мене там не чекало, він не розлучав мене з Даветом. А це єдине, що має значення.