1 (1)

Кора

Син на моїх руках захлинався криком. Двері заскрипіли від удару, і я зіщулилась, забиваюсь в куток. Звідси не було іншого виходу, і навіть сховатись ми не могли – через плач малого нас почули би в будь-де.

– Тихше, Давете, – мій голос тремтів, але я намагалась заспокоїти сина, поділитись з ним власним теплом. – Тихше. Все буде добре.

Напевне, син теж відчував жахливий запах густого диму, перемішаного зі страхом. Йому всього рік, але він відчував небезпеку, що розповзалась палацом разом з чорними тінями, могутньою магією, якій не було пояснення.

Двері здригнулись ще раз. Я замружилась. Коли я вперше потрапила сюди, коли стала дружиною герцога Вірджиніо Санті, правителя Саору, мені було все одно, що станеться з цим місцем. Але зараз зі мною Давет. Я мусила його захистити.

Але як? Я навіть себе врятувати не змогла.

Вірджиніо був жорстоким чоловіком. Він не запитував, чи я хочу стати його дружиною, просто взяв те, чого забажав. Ніхто не міг сказати йому ані слова проти. Він насміхався над купками бунтівників, що плекали надію скинути його з трону. А тепер революція докотилась до палацу і димом пожеж дісталась аж сюди.

Давет закричав особливо гучно. Хвиля магії вибила двері, і я втиснулась в куток, намагаючись прикрити дитину власним тілом.

На порозі стояло кілька бунтівників. На грудях у кожного майоріла синьо-чорна стрічка, символ революції. Двоє чоловіків тримало в руках шпаги, у третього на пальцях палахкотів вогонь. Маг, зрозуміла я.

– Тут є ще хтось? – суворо спитав він, дивлячись на мене.

Я заперечно хитнула головою, тремтячи всім тілом.

– Чудово, – маг зробив крок вперед. – Вірджиніо Санті мертвий. Його спадкоємці теж, – виразний погляд ковзнув по Даветові, що затих, перелякавшись, в мене на руках. – Ти – його дружина.

Він не запитував, стверджував. Звісно, мій чоловік не приховував, хто я. Він любив виставляти свої трофеї публічно. Чотири моїх попередниці померли від хвороби. Дві – від нападу. Я теж не мала прожити довго… Якби не син, я б зараз зраділа новині про загибель Вірджиніо. Але…

– Його малий?

– Не смійте чіпати мого сина, – я спробувала прикрити його своїм тілом і навіть викликати свою жалюгідну, слабку магію – але її не було б досить проти трьох чоловіків. – Не смійте…

– Герцог Антіріс розбереться.

– Антіріс?..

– Справжній правитель, – відрізав маг. – Той, що поклав кінець правлінню твого клятого чоловіка, стерво. Вставай.

Я піднялась, підхоплюючи Давета на руки. Малий обійняв мене, притискаючись до плеча. Він більше не плакав, і я погладила його по спині. Мій сміливий хлопчик…

– Віддавай дитину, – звелів один з воїнів зі шпагою.

– Ні, – вперто хитнула головою я. – Я сама понесу свого сина.

– Герцогові не треба спадкоємець проклятої крові Санті, – ощерився чоловік, зважуючи шпагу в руці. – Так що можеш не опиратись. Себе побережеш.

– Ні, – я знов відступила. – Ви не зачепите мого сина. Я не дозволю.

– Слухай, кралю. Може, ти й була герцогинею, але тепер ти тут не головна.

Головна? Я ніколи не була нею. Полонянка свого чоловіка, що мусила приховувати синці та біль в очах, аби він не зробив боляче нашій дитині. Але тепер стало ще гірше.

– Якщо хочеш, щоб ми з тобою були ласкавими… – воїн зробив ще один крок.

– Стій, – холодний голос мага змусив воїна застигнути, як вкопаного. – Такого наказу не було. Герцог Антіріс сам визначить, що робити з жінкою і з малим.

– Кров Санті…

– Він напівельф, ти що, не бачиш? Не аасимар.

Мій син чудом вдався несхожим на батька. Всі діти аасимарів народжуються тієї ж раси. Але Давет успадкував мою кров. Вірджиніо ненавидів його за це. Я ж зараз дякувала богам, бо цей факт, здається, спинив воїна. Старші сини Санті – всі, як дві краплі води, схожі на батька, і всі вже дорослі, старші за мене, – справді втілювали небезпеку. Але мій син…

– Герцог розбереться, – з натиском повторив маг. – Ходімо, – він махнув мені рукою. – Тільки без дурниць.

Я могла лише кивнути та покірно рушити за ним.

Ми дійшли до колишньої тронної зали. Зараз там було порожньо, лише високий стрункий чоловік стояв біля вікна. Новий герцог, зрозуміла я з того, як шанобливо спинився мій провідник.

– Даміано, – маг вклонився, – я знайшов Кору Санті. З сином. Ніхто не намагався допомогти їй втекти.

– Добре, – прозвучав молодий голос. – Залиште її та йдіть.

Всі троє підкорились. Нас залишили наодинці. Даміано Антіріс нарешті відступив від вікна, і я побачила його обличчя.

Напівельф. Гарний, синьоокий, з чорним волоссям, ніби він – живе втілення стрічки, яку носили бунтівники. Геть молодий. Та йому, напевне, ще й двадцяти п’яти років нема! Як він зміг здолати Вірджиніо, наймогутнішого мага нашої країни? З його віковим досвідом…

Даміано підійшов до мене майже впритул і подивився на Давета. Серце забилось у мене в грудях, мов пташка у клітці, коли чоловік торкнувся худенької ручки дитини і спитав: