1. Пілотна

“Холодний вітер пробирає тіло, аж до кісток. Весняна куртка геть не рятує від такого морозу. Моя коротка спідниця і порвані капронові колготки, також не підходять під таку погоду. На щоках замерзають сльози, а губи тремтять від холоду. 

— Скільки за годину? — біля мене зупиняється білий nissan. — Глуха?

— Я не повія. 

— А по зовнішньому вигляду не скажеш. — зачиняє вікно машини й рушає собі далі.

Зупиняюся на мосту. Мене більше нічого не тримає у цьому житті. Я трималася за Крістіана, але після цієї ночі в мене нікого не залишилося. Перелізаю перило і стрибаю.” 

— Чорт! — відкриваю очі й помічаю десятки пар очей, що дивляться на мене. — Вибачте, — сідаю назад. 

— Мія Баркер, — викладач дивиться на мене, — Знову ви заснули на моїй лекцій?

— Вибачте.

Мої вибачення тут не допоможуть, цей старий пінь точно відправить мене до декана. 

— Не переді мною будеш вибачатися. Бери речі і йди в деканат, нехай там вирішують, що з тобою робити, Мія! 

— Так, сер. — він ненавидить коли до нього так звертаються. 

Помічаю співчутливий погляд Христі й виходжу з аудиторії. Що ж, від ще одного походу в деканат, мені гірше не стане, але потрібно поспішити, якщо не хочу ще більше проблем. Проте, не з моїм везінням було б, спокійно дійти до потрібного місця. На повороті я врізаюся в когось, не втримую балансу й плюхаюсь на дупу.  

— Ауч, — рука досить сильно починає боліти.

— Обережніше можна? — підіймаю голову на того, в кого врізалася і розумію, що це Ітан Грос власною персоною. 

Швидко підіймаюся з підлоги.

— Вибач, я не хотіла. — намагаюся пройти повз нього, але він ловить мене за комір мого жакета. 

— Що таке? Я поспішаю. 

— Так просто підеш? 

— Я вибачилася, що не так? — поглядом вказує на підлогу, там лежить телефон, мій у моїй кишені, отже, це його. — Тримай. — піднімаю й віддаю чоловіку. 

Намагаюся продовжити шлях до деканату, але на цей раз мені не дають проходу двоє його друзів. 

— А на це раз що? — повертаюся до Ітана. 

— Дев'ята вечора, сьогодні.. в мене вдома. 

— Що? 

— Не прийдеш і тоді… тобі краще не знати, що тоді. — злісно посміхається і йде геть, його друзі за ним.

З хвилину я стояла на місці й не могла зрозуміти, що сталося. Дев'ята вечора, у нього вдома? Да я навіть не знаю його адресу. 

Лунає дзвоник і я розумію, що запізнююся до декана. Швидкими кроками доходжу до кабінета, двічі стукаю, чую коротку відповідь і заходжу. 

//Минуло 20 хвилин//

Виходжу з кабінету декана й на мене відразу налітає Христина.

— Що він сказав? — вона занадто збентежена, навіть я не настільки. 

— Нічого нового, сказав ще один прокол і мене виженуть з університету й бллаблабла.

— Та я не про декана! — б'є мене по руці, що й так болить після падіння. — Я про Ітана Гроса!

— Звідки ти знаєш?

— Мія, ти як маленька, — дістає телефон і показує фотографію, де ми з Ітаном у коридорі розмовляємо. — У цього університеті повсюди очі та вуха.

— Як прекрасно, — саркастичним тоном, — Не університет, а мрія. 

Якщо чесно, то цей університет вже добряче набрид мені, тут постійно відбувається хаос, неможливо нормально навчатися, а все через Олівію та її крутих, — у кавичках, — подруг. 

— То про що ви розмовляли? 

— Ми просто випадково зіштовхнулися у коридорі, нічого більше! 

— Просто скажи, що він сказав. 

— Христя, годі тобі. — зупиняюся. — Досить розпускати плітки! Не здається, що це вже занадто? 

— Я просто спитала, що сказав Ітан.. 

— Щоб потім розповісти іншим… ми дружимо зі школи, я прекрасно знаю, навіщо ти хочеш це знати. 

— Що поганого у плітках? 

— Не здогадуєшся? — йдемо далі. 

— Про Ітан ходить купа пліток, ти знаєш їх? 

— Я не збираюся тебе слухати. — дістаю навушники і підключаю до телефону. — До завтра, Христя. 

— Але ж… 

Далі я вже не слухала її. Чи знаю я, які ходять чутки про Ітана? Звісно що так. Чи вірю я в них? Ні. У жодної з тих пліток немає доказів. Про мене також ходять плітки, що я повія, але це не правда. Про Ітана кажуть, що він вбивця, наркоторговець, тримає у підвалі боржників, а потім вбиває, і ще кажуть, що він має кімнату для брудних ігор, у своєму будинку. А найбільш улюблена історія всіх, це те, що Ітан вбив свою родину. Іншими словами, йому створили образ жахливої людини, що немає моральних цінностей. 

Виходжу за територію університету і помічаю Олівію, що палить цигарку. 

— Стояти! — виставляє руку. — Як Ітан погодився з тобою на секс?

— Одне питання, — важко зітхнула.

— Яке?

— За твоєю версією ми вже з ним переспали чи тільки збираємося? 

— Вже переспали, годі ламати комедію, Мія. 

— Зрозуміло. 

Відштовхую її в ліву сторону і йду далі на зупинку. Сьогодні потрібно відпрацювати вечірню зміну в ресторані і я нарешті отримаю гроші за свою роботу. Цей товстосум, — мій бос, — такий жадібний, постійно штрафує та змушує працювати додаткові години. Проте, ставка за годину в його ресторані вища за інші в моєму районі, жалітися я не вправі. Будь-які гроші мені не завадять зараз. Після втрати батьків я залишилася ні з чим, тому вимушена зараз знімати кімнату у рідної тітки за десять доларів на день. Це триста, або триста десять доларів на місяць. Сума не така велика, враховуючи, що будинок у неї з ремонтом, без тарганів і у мене навіть, є власна ванна кімната. Тож, я згодна платити таку суму за день, хоча й проводжу більшу частину дня, поза межами будинку. 

Швидко забігши додому я змінила одяг на робочу уніформу і побігла до ресторану товстосума, а то за запізнення навіть на пару хвилин, також штрафує. Коли я добігла почався дощ, досить сильний, хоча за прогнозом не мало бути. Людей можна не чекати сьогодні. Як тільки дощ, то у ресторані порожньо, всі поспішають у домівки, під тепленьку ковдру. Я б також з радістю там зараз опинилася.