Дружина для мафіозі

5. Не хочу відпускати тебе

— Ти взагалі розумієш, що кажеш? — одягаю пасок безпеки. — В тебе рана розміром з мій кулак, а ти не хочеш їхати в лікарню?

— Не така вона вже й велика! 

— Який же ти впертий! Тобі потрібна допомога лікарів, — мій голос тремтить, паніка охоплює мене. 

— Просто роби, як я кажу.. 

— Гаразд, — здаюся. — Що пропонуєш мені робити? 

— Вези в мій будинок, я викличу свого лікаря. — затискає рану. 

— Якого чорта ти взагалі в університет попхався? 

Намагаюся не дивитися на бліде обличчя Ітана й повністю червону сорочку, що просочилася кров'ю. 

— Не знаю, — тембр голосу стає глухим. 

— Тримайся, ми майже приїхали. 

Востаннє я бачила стільки крові, коли батько вбив маму. Я тоді повернулася зі школи й побачила тіло, що лежало в калюжі крові, а батько сидів на дивані й дивився телевізор, ніби це не він зарізав свою дружину.

— Обережніше! — встигаю вивернути кермо й оминути авто, що неочікувано загальмувало. 

— От козел.

— Уважніше веди.. 

Нічого не відповідаю й ще міцніше стискаю кермо. Не розумію, як я погодилася сісти за кермо, в мене немає ні водійських прав, ні досвіду водіння, лише двічі сиділа за кермом автомобіля Крістіана й проїжджала лишень метрів двісті. 

За годину ми нарешті доїхали і я допомагала Ітану дійти до вітальні.

— Будь тут, — хапає за руку. — Мій лікар з хвилини на хвилину вже буде. 

— Я хотіла піти води взяти… гаразд, потім зроблю це. 

Сідаю на диван поруч з ним. Ітану очевидно, що боляче, але він просто мовчки терпить біль. 

— Тримай, — віддаю йому подушку, що лежала на дивані. 

— Навіщо? 

— Коли мені боляче, я стискаю свого плюшевого ведмедика й мені стає легше, — забирає подушку. — Але в тебе тут немає іграшок, тож спробуй ось це. 

— Кхм… дякую. — лунає дзвінок у двері.  

— Я відчиню. 

Запускаю чоловіка, що оглядав мою ногу вчора, до будинку й він відразу робить якийсь укол Гросу. Я йду до кухні, не буду заважати їм. 

— Ти розумієш, що в один момент можеш просто померти? — намагаюся не підслуховувати, але мені чудово чутно, про що вони розмовляють у вітальні. 

— Да годі тобі, я не твій син. 

— Не мій, але ми з твоєю матір'ю зустрічалися два роки! — то він не просто лікар, в них трохи глибші стосунки. 

— Для мене, це нічого не означає, лікарю. — він не називає його імені. 

— Що за дівчина? 

Мені цікаво почути відповідь Ітана, на це запитання, тож я роблю декілька кроків навшпиньках, до дверей. 

— Вона моя наречена, — пляшка з руку вилітає й падає на підлогу, воду витікає з неї. — Мія, в тебе все в порядку? 

— Так-так.. не хвилюйся!

Хвилюватися тут потрібно мені. Яка ще наречена? Мені вистачає статусу його дівчини, щоб відчувати тиск з усіх сторін, а тут він каже наречена. Сподіваюся, це невдалий жарт. 

Відриваю декілька паперових рушників й витираю з підлоги воду, що розлилася. 

— Твоя мама хвилюється за тебе. 

— Вона покинула мене, — крізь прочинені двері помічаю Ітана, що стискає подушку, поки йому зашивають рану. — В мене немає мами. — заплющує очі. 

— Даремно ти так, вона любить тебе. 

— Настільки любить, що поїхала в Італію з коханцем? 

— Вона жінка зі складним характером. 

— Тебе вона також покинула. 

Повільно відходжу назад, щоб мене не помітили. Він шиє його рану по живому? Це ж неймовірно боляче, але Ітан навіть не реагує. Скільки разів він таке витримував? 

— Мія! — здригаюся.

Я ніяк не очікувала, що чоловік покличе мене. Поспіхом викидаю пусту пляшку й рушники. 

— Що? — виходжу з кухні. — Ти як? 

Дивлячись на його бліде обличчя, можна сказати, що все жахливо. 

— Зачини двері за лікарем.

— Гаразд. — чоловік в окулярах складає свої речі. 

— Не дуже схоже, що ви у стосунках. — помічаю злий погляд Ітана. — Жоден чоловік, що закоханий, не буде таким тоном наказувати коханій щось зробити.

— Ви взагалі-то йому тільки рану зашили! Як він має розмовляти? — на долю секунди на вустах лікаря з'являється посмішка. 

— Твоя правда, не подумав, що Ітану може бути боляче… сподіваюся, я більше не прийду до тебе, коли ти в такому стані. 

— Прийдеш. 

— Тоді плати мені, я не маю з цього вигоди! 

— Йди вже, — Ітан важко дихає, — Поговоримо потім. 

— Малий засранець. 

Лікар бере свій кейс й прямує до виходу. 

— Зачекайте, — зупиняю його. — Залиште будь ласка свій номер, раптом з ним щось станеться, а я навіть не буду знати кому телефонувати. 

— Звичайно. 

Дістає з кишені візитівку й віддає мені.

— Тут вся необхідна інформація, — посміхається.

— Дякую. 

Коли я повернулася до вітальні, Ітана вже не було там. 

— Ітан? — відповіді не було. 

Можливо пішов до вбиральні чи у свою кімнату. Варто було дочекатися мене, а потім вже йти, я не хочу стирчати тут увесь день. Перевіряю кухню, але чоловіка тут немає. 

— Ітан, я хочу піти додому… я піду? 

Чому взагалі в нього питаю? Захотіла й пішла.

— Далеко зібралася? — його голос лунає прямісінько над моїм вухом, я озираюся й помічаю, що в нього мокре волосся. 

— Мені потрібно на роботу, тож я вже піду.. 

— Скільки ти отримуєш за зміну? — відходжу від Гроса, але він робить крок до мене. 

— Десять доларів ставка й плюс чайові. 

— Десять доларів в день? — занадто сильно дивується. 

— Ні, в годину. 

— А ти працюєш скільки годин?

— Навіщо тобі знати мою заробітну плату? — роблю ще два кроки назад. 

— Хочу, щоб ти була сьогодні зі мною, — його поведінка лякає. — Я заплачу тобі подвійну ставку. 

— Чому я? 

— Тому що, ти моя дівчина.. хіба не маєш дбати про мене?

— Нагадаю, — виставляю руку, щоб він не міг підійти до мене, — я твоя фіктивна дівчина, яка навіть не погоджувалася на ці стосунки.

Посмішка з обличчя Ітана зникає, він проводить рукою по мокрому волоссю.

— Йди на роботу, я сам тут впораюся. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше