5. Не хочу відпускати тебе

— Ти взагалі розумієш, що кажеш? — я з силою затягую пасок безпеки, руки помітно тремтять. — У тебе рана завдовжки з мій кулак, а ти відмовляєшся від лікарні?

— Не така вона вже й велика, — крізь зуби цідить Ітан. Його обличчя стає дедалі блідішим.

— Який же ти впертий! Тобі потрібна негайна допомога, — мій голос зривається на тремтіння, паніка крижаною хвилею накриває з головою.

— Просто роби, як я кажу…

— Гаразд, — здаюся, бо сперечатися з ним зараз — лише втрачати дорогоцінний час. — Що мені робити?

— Вези до мене додому. Я сам викличу свого лікаря, — він міцно затискає рану рукою, але кров все одно просочується крізь пальці.

— Якого біса ти взагалі попхався в університет у такому стані?

Намагаюся не дивитися на його змарніле обличчя та на сорочку, що стала повністю багряною. Від запаху заліза в салоні стає важко дихати.

— Не знаю… — голос Ітана стає глухим, майже неживим.

— Тримайся, ми майже на місці.

Востаннє я бачила стільки крові в той день, коли батько вбив мою маму. Той спогад досі стоїть перед очима: я повертаюся зі школи й бачу тіло в червоній калюжі, а батько просто сидить на дивані й дивиться телевізор. Так буденно, ніби нічого не сталося.

— Обережніше! — я різко вивертаю кермо, дивом оминаючи машину, що раптово загальмувала попереду.

— От козел… — шипить Ітан.

— Веди уважніше… — ледь чутно додає він.

Нічого не відповідаю, лише міцніше стискаю кермо. Я сама не розумію, як наважилася сісти на місце водія. У мене немає ні прав, ні досвіду — лише два короткі уроки від Крістіана, де я ледве проїхала пару сотень метрів. Але зараз адреналін робить свою справу.

За годину ми нарешті дістаємося будинку. Я допомагаю Ітану вийти з машини й буквально доводжу його до вітальні.

— Будь тут, — він хапає мене за руку, не даючи відійти. — Лікар буде з хвилини на хвилину.

— Я просто хотіла води взяти… Гаразд, пізніше.

Сідаю на диван поруч. Ітану очевидно боляче, кожна складка на його обличчі видає страждання, але він мовчить. Ця його тиха витримка лякає більше за крики.

— Тримай, — я простягаю йому декоративну подушку.

— Навіщо?

— Коли мені боляче, я стискаю свого плюшевого ведмедика, і це допомагає. Іграшок у тебе тут немає, тож спробуй хоча б це.

Він мовчки забирає подушку.

— Кхм… дякую.

Лунає різкий дзвінок у двері. Я підриваюся з місця. До будинку заходить той самий чоловік, що вчора оглядав мою ногу. Він діє швидко: один професійний рух — і він вводить Гросу якийсь препарат. Я йду на кухню, щоб не заважати.

— Ти хоч розумієш, що одного дня просто не встигнеш доїхати? — голос лікаря з вітальні звучить чітко, хоч я і намагаюся не підслуховувати.

— Облиш ці нотації. Я не твій син.

— Не мій, але ми з твоєю матір’ю зустрічалися два роки!

Так ось воно що… Їхні стосунки значно складніші, ніж просто «лікар та пацієнт».

— Для мене це нічого не означає, лікарю, — холодно кидає Ітан.

— Що це за дівчина з тобою?

Мені стає занадто цікаво, тому я навшпиньках підходжу ближче до прочинених дверей.

— Вона моя наречена, — кидає Ітан.

Від несподіванки пляшка з водою вислизає з моїх рук і з гуркотом падає на підлогу. Вода миттєво розтікається по плитці.

— Мія, у тебе все гаразд? — гукає він з вітальні.

— Так-так… не хвилюйся!

Хвилюватися треба мені. Яка ще наречена? Мені й так вистачає статусу «дівчини», щоб бути мішенню для всього університету, а тепер він підвищує ставки. Сподіваюся, це лише частина його хворої гри. Я швидко витираю підлогу паперовими рушниками.

— Твоя мама за тебе хвилюється, — продовжує лікар.

— Вона мене кинула. У мене немає матері, — голос Ітана звучить як удар металу об метал. Крізь щілину я бачу, як він до білих кісточок стискає подушку, поки лікар зашиває рану. — Вона поїхала в Італію з коханцем. Це ти називаєш «любов’ю»?

— Вона жінка зі складним характером…

— Тебе вона теж покинула, не забувай про це.

Я повільно відступаю назад у глиб кухні. Він зашиває йому рану без анестезії? Наживо? Це ж пекельний біль, але Ітан лише міцніше заплющує очі. Скільки ж болю він навчився ігнорувати за своє життя?

— Мія! — голос Ітана змушує мене здригнутися.

Швидко викидаю сміття і виходжу до них.

— Що? Ти як? — дивлюся на нього. Обличчя все ще бліде, але погляд став гострішим.

— Зачини двері за лікарем.

— Добре.

Чоловік в окулярах неквапливо збирає інструменти в кейс. Він дивиться на мене з невеликою усмішкою.