4. Ночівля

Потрібно тікати. Прямо зараз. Як тільки опинюся за порогом цього будинку — одразу викличу таксі. Я обережно підводжуся з дивана, роблю кілька невпевнених кроків, але раптом відчуваю, як поранену ногу пронизує оніміння. Рівновага втрачена, і наступної миті я лечу на підлогу. Зіткнення з твердим паркетом відгукується різким болем у всьому тілі.

— Ауч… — лаюсь про себе перевертаючись на спину і розглядаючи стелю.

— Мія? — з кухні миттєво виходить Ітан, а за ним з’являється і його друг. — Ти чого розляглася на підлозі?

— Вирішила особисто перевірити якість вашого покриття, — гаркаю я, намагаючись приховати збентеження за агресивним сарказмом. — Знаєш, маю таку пристрасть — лежати на підлозі посеред кімнати!

— Ти намагалася втекти? — він простягає мені руку, і в його очах миготить підозріла усмішка.

— Ні, мені просто терміново знадобилося у вбиральню.

Я приймаю допомогу і підводжуся, вперто ігноруючи біль. Зізнатися, що я намагалася накивати п'ятами й так ганебно провалилася, — вище моїх сил.

— Треба було покликати мене, — спокійно каже він.

— Наступного разу обов'язково так і зроблю, — кидаю я, сподіваючись, що цього «наступного разу» ніколи не настане.

Ітан допомагає мені дійти до туалету. Мені доводиться дві хвилини стояти біля раковини, дивлячись у дзеркало, а потім злити воду для переконливості. Коли я виходжу, вирішую діяти прямо.

— Виклич мені таксі. Я їду додому.

— Не поїдеш, — відрізає він.

— Ти не маєш права вирішувати за мене!

— Ти винна мені купу грошей, Мія. Я не збираюся ризикувати своїми активами.

— У мене все одно немає таких сум, тож ти в будь-якому разі в мінусі.

Він раптово підхоплює мене на руки.

— Що ти робиш?!

— Немає грошей — платитимеш тілом, — кидає він із крижаним спокоєм.

— Відпусти! — я починаю відчайдушно борсатися. — Я не збираюся з тобою спати! Навіть не думай!

— Заспокойся, ідіотко!

— Тоді відпусти мене!

— Як забажаєш, — він розтискає руки, і я знову приземляюся на підлогу.

— Ти хворий?! — майже кричу. Від падіння нога вибухає пульсуючим болем, здається, я відчуваю кожну тріщинку в своїх кістках.

— Сама ж просила відпустити.

— Тоді чому ти не викликав мені таксі? Про це я теж просила! — підводжуся, намагаючись не зважати на сльози, що застилають очі.

— Ти завжди така?

— Завжди.

Не знаю, що саме він вкладає в це «така», але зараз мені не до уточнень.

— Я викличу тобі машину лише за умови, що ти гарантуєш повернення боргу.

— У мене немає стільки грошей! — я вже майже на межі істерики.

— Тоді залишаєшся тут.

Я розумію, що сперечатися з цією стіною немає сенсу.

— Гаразд, розумнику! Де я маю спати?

— Я буду у своїй спальні, ти — у гостьовій.

— Ти що… не збираєшся до мене чіплятися? — щиро дивуюся такій зміні тону.

— А ти що, вже налаштувалася на бурхливу ніч? — він знову кривить губи в цій своїй дурнуватій посмішці.

— Ні.

— Точно ні?

— А ти? — вирішую перейти в контратаку.

— Я просто відведу тебе в твою кімнату.

— Що, Ітан Грос уникає прямої відповіді?

— Ще одне слово — і ти ночуватимеш у підвалі.

Мені дуже кортить запитити, чи обладнана у нього там катівня, але інстинкт самозбереження підказує, що перевіряти це на практиці не варто.

— Твоя кімната, — він пропускає мене вперед. — Зараз принесу щось із своїх речей, щоб тобі було в чому спати.

— Добре.

— Взагалі-то, виховані люди кажуть «дякую».

— Я б сказала «дякую», якби опинилася тут за власним бажанням.

— Я вже починаю шкодувати, що зупинив свій вибір саме на тобі, — награно зітхає.

— То просто відчини двері й випусти мене, — мило посміхаюся у відповідь.

— А от це погана ідея, — він віддзеркалює мою посмішку. — Відпускати тебе я точно не збираюся. Чекай на одяг.

Він йде, а я залишаюся одна. У цьому будинку повно зброї, а я поводжуся так, ніби в мене дев'ять життів. Не здивуюся, якщо до ранку просто не доживу.

— Тримай, — він повертається і кидає мені речі прямо в обличчя. Придурок.

Я розглядаю здобич: величезна футболка і теплі штани.

— На вулиці весна, Ітане, — зауважую, піднімаючи штани.

— Хочеш спати в одній футболці? — він тягнеться, щоб забрати одяг назад.