4. Ночівля

Потрібно тікати. Викличу таксі, як тільки опинюся на вулиці. Підводжуся з дивану, роблю декілька кроків і за мить відчуваю, що моя нога німіє і я вже падаю на підлогу. Зіткнення з паркетом було досить болісне. 

— Ауч, — перевертаюсь на спину. 

— Мія? — з кухні виходить Ітан, а за ним його друг. — Ти чого на підлозі?

— Вирішила перевірити наскільки тут зручно, — саркастично та агресивно відповідаю. — Знаєш, люблю лежати на підлозі! 

— Ти хотіла втекти? — подає мені руку.

— Ні, мені просто потрібно було в туалет. 

Встаю з підлоги за допомогою Ітана. Зізнаватися в тому, що я намагалася втекти й так впала, я точно не збираюся.

— Потрібно було покликати мене. 

— Наступного разу покличу. — сподіваюся його не буде. 

Ітан допоміг мені дійти до вбиральні й довелося робити вигляд, що мені дійсно було потрібно туди. Почекавши дві хвилини я злила воду й вийшла.

— Виклич мені таксі, я поїду додому. — вирішую сказати напряму. 

— Не поїдеш. 

— Ти не маєш права вирішувати за мене! 

— Ти вина мені гроші, я не хочу втрати їх. 

— В мене немає стільки грошей, ти однаково в мінусі. — піднімає мене на руки. — Що ти робиш?

— Немає грошей — плати тілом. 

— Відпусти! — намагаюся вирватися, — Я не збираюся спати з тобою! 

— Заспокойся! 

— То відпусти мене! 

— Гаразд. — відпускає і я падаю на підлогу. 

— Ти хворий? 

Від падіння я відчуваю кожну кісточку свого тіла, а нога стала боліти в рази сильніше. 

— Сама попросила відпустити. 

— Тоді, чому ж відразу таксі не викликав? Я так само просила. — не звертаючи увагу на біль я підвелася. 

— Ти постійно така? 

— Так, постійно. 

Не знаю, що він має на увазі під словом така, але не думаю, що це дуже важливо зараз уточнювати. 

— Я викличу тобі таксі за умови, що ти точно заплатиш мені гроші.

— В мене немає стільки! — починає дратувати мене. 

— Тоді, залишаєшся тут. 

— Гаразд, розумнику! — сперечатися немає сенсу. — Де ми будемо спати? 

— Я буду у своїй кімнаті, а ти у кімнаті для гостей. 

— Ти не збираєшся зі мною спати? — дивуюся.

— А ти хочеш зі мною переспати? — робить дурнувату посмішку. 

— Ні. 

— Ні?

— А ти зі мною? — вирішую перевести стрілки.

— Я відведу тебе в твою кімнату. 

— Ітан Грос уникає питання? 

— Ще одне слово і ти будеш спати в підвалі.

Хотілось би зараз запитати чи дійсно в нього є кімната для катівні в підвалі, але існує велика ймовірність, що якщо запитаю, то особисто зможу перевірити. 

— Твоя кімната, — пропускає мене вперед. — Я принесу тобі якісь свої речі, щоб тобі було в чому спати.

— Гаразд. 

— Взагалі-то кажуть “дякую”. 

— Я б сказала “дякую”, якби самостійно захотіла тут залишитися. 

— Я вже жалкую, що саме з тобою зіштовхнувся в коридорі. — мило посміхаюся. 

— То просто відпусти мене. 

— А це погана ідея, — так само посміхається, — Відпускати, я тебе точно не збираюся. 

— Чекаю одяг. 

В цьому будинку повсюду зброя, а я так нахабно розмовляю з власником. Не здивуюся, якщо не доживу до ранку. 

— Тримай. 

Кидає мені в обличчя одяг й задоволено посміхається, який придурок. Ітан дав мені футболку й теплі штани. 

— На вулиці весна. — розглядаю штани.

— Тоді будеш спати в одній футболці? — хоче забрати штани. 

— Ні, посплю в штанах, — єхидно посміхається.

— Якщо буде щось потрібно, — вказує рукою ліворуч. — Сусідня кімната моя. 

— В тебе міцний сон?

— Хочеш пограбувати мій будинок? — в нього звичка відповідати питанням на питання? 

— Не планувала, але якщо пропонуєш..

— Ні, я погано сплю, тож чую будь-який звук. 

— Зрозуміло, — встаю з ліжка. — Виходь, я буду перевдягатися. 

— Навіть не цікаво дивитися. — саркастично. 

Наше спілкування схоже на якийсь жарт та постійні підколи. Жодного разу ми не розмовляли без сарказму та єхидства. 

— Тоді вали звідси… 

— Кхм… як грубо, — ховає долоні в кишені й виходить з кімнати. 

Щось він не дуже схожий на жорстокого мафію, як про нього говорить. Так, в нього є зброя, гроші й влада, але не можу сказати, що він жорстокий. Можливо, що я просто ще не бачила цю його сторону? 

//Ранок наступного дня//

Спала я досить міцно, та навіть не снилися кошмари, це щось новеньке. На протязі останнього року, я постійно бачу один й той самий сон: купа диму з червоними очима переслідує мене, а потім затягує в себе і я прокидаюся. Звучить не дуже страшно, хоча в реальності, це страшно. 

— Прокидайся! — в кімнату вривається Ітан. — Ти вже прокинулася?

— Так, — мої руки з футболкою зависли в повітрі, в той час, як я стою в бюстгальтері та джинсах.

— Чекаю тебе на кухні. — намагається не дивитися. 

— Гаразд. 

Чоловік виходить з кімнати і я відчуваю, що мої щоки почервоніли. Мені ніяково. Я звісно розумію, що це його будинок, але все ж таки, варто стукати перш, ніж зайти у кімнату дівчини.

Швидко первдягаюся й складаю речі Ітана на ліжко, беру свою сумку й виходжу. З кухні я відчуваю аромат кави, що заполонив весь будинок.  

— Твої речі залишилися в кімнаті, — сідаю на вільний стілець. 

— Зрозуміло. — ставить на стіл два горнятка з кавою, — Як твоя нога?

— Набагато краще, я змогла спокійно спуститися з другого поверху по сходах. 

— Тоді, я викличу тобі таксі до університету. 

— А ти куди? 

— В мене немає сьогодні пар. 

— Зрозуміло. 

Спочатку робить хаос, а потім кидає мене саму в ньому, який милий вчинок. Похід до декана мені точно забезпечений сьогодні. 

— О котрій в тебе завершуються пари? 

— Яка різниця? Кидаєш мене саму, то кидай до останнього. 

— Я не кидаю тебе. 

— Ти зробив хаос, а тепер хочеш мене самостійно туди відправити! По твоєму, це не кидало? 

— З такої точки зору… трохи схоже. 

— Забудь, я сама з усім впораюся.