3. Бійка

На мої відчайдушні прохання висадити мене десь подалі від головного входу Ітан ніяк не реагує. Він буквально ігнорує мій голос, зосереджено дивлячись на дорогу. Я розумію: пліток про наші стосунки тепер точно не уникнути, особливо коли я вийду з його розкішного авто під прицілом сотень очей.

— Це твоє покарання за те, що я вчора не прийшла? — запитую, відчуваючи, як у грудях закипає безсилля.

— Справжнє покарання буде згодом, це лише легкий вступ, — кидає він.

Від його слів по спині пробігає холодок. Що він задумав? На що здатна людина з таким порожнім і водночас небезпечним поглядом?

Ми в’їжджаємо на територію університету якраз у розпал перерви. На подвір’ї повно студентів. Я одразу помічаю Олівію з її вірною «бандою», а поруч із ними стоїть Христина. Прекрасно. Я офіційно в повній дупі.

— Виходь, — коротко наказує Ітан.

— Ти хоч розумієш, що вони всі подумають?

— Мені байдуже, — відрізає він і першим покидає салон.

Я хапаю сумку, глибоко вдихаю і теж виходжу. Відчуваю на собі десятки поглядів — здивованих, зневажливих, зацікавлених. І саме в той момент, коли я думаю, що гірше бути не може, ситуація стає катастрофічною.

— Слухайте сюди! — гукає Ітан на все подвір’я. Він підходить до мене і владно обіймає за талію, притискаючи до себе.

— Ти, бляха, що твориш? — шиплю я йому в плече, намагаючись не ворушити губами.

— Мія Баркер і я тепер разом, — заявляє він, і я відчуваю, як моя щелепа летить кудись на асфальт. — Вона — моя дівчина.

— Ти що таке верзеш?!

Я намагаюся відштовхнути його, але він перехоплює ініціативу: притягує мене за потилицю і впивається в мої губи поцілунком. Чорт. Гірше дійсно буває. Тепер мене не просто ненавидітимуть — мене захочуть знищити. Ітан відсторонюється, і я бачу на його обличчі зухвалу, переможну посмішку. Для нього це лише захоплива гра.

— Нам треба поговорити! — хапаю його за руку і буквально тягну за собою в "затишне" місце за корпусом, де ми бачилися вранці.

— Ти якого хріна коїш? Яка ще дівчина? Ти зовсім на голову хворий? — вибухаю я, щойно ми опиняємося наодинці.

Ітан лише посміхається. Його ця лють явно розважає.

— На яке з питань відповідати першим? — він спокійно сідає на старий стілець.

— На всі!

— «Якого хріна я роблю?» — передражнює мій тон. — Це твоє покарання за вчорашній прогул.

— Для тебе це жарт, а для мене — вирок! Ти розумієш, скільки людей почнуть мене цькувати? Скільки дівчат тепер захочуть мені помститися?

— Я твій хлопець, — спокійно каже він, ніби це аксіома. — Ніхто тебе не буде чіпати. 

— Я проти! Категорично!

Ітан повільно підводиться і підходить до мене впритул.

— Якщо ти проти… тоді заплати мені сто тисяч. Прямо зараз. І я оголошу всім, що це був невдалий розіграш.

— Сто тисяч? — я починаю істерично сміятися. — Ти серйозно?

— Що не так?

— У мене в житті не було таких грошей! — відчуваю, як на очі навертаються сльози від власного безсилля. — Ти такий придурок, Ітане! Схоже, всі ті гидкі плітки про тебе — щира правда.

— Які саме?

— Що ти закінчений егоїст і гівнюк.

— А ти тоді хто? Повія? — кидає він, примружившись.

— Тобі все одно байдуже на мою відповідь.

Я поспіхом витираю сльози і йду геть, не озираючись.

Ітан

Я мовчки спостерігаю, як Мія тікає. А на що вона розраховувала? Я попередив: за ігнорування моїх наказів доведеться платити.

— Що ти вже зробив бідолашній Мії? — Стів сідає поруч на сходи. — Вона щойно пробігла повз мене в сльозах.

— Плакала? — перепитую я, і всередині щось ледь помітно шкрябає. — Нічого особливого. Просто оголосив усім, що вона моя дівчина.

— Дівчина? Ти що, реально хворий?

— А що не так? — я блокую екран телефону і ховаю його в кишеню. — Я дав їй шанс. Нехай знайде сто тисяч, і я заберу свої слова назад.

— Як «благородно», — насміхається Стів. — А якщо не знайде?

— Тоді стане моєю дружиною.

— Дружиною? Навіщо це тобі?

— Для розваги. Я ще ні разу не був одружений, цікаво спробувати, як воно.

Ця дівчинка раз і назавжди затямить: з Ітаном Гросом жарти погані.

— Ти точно псих, друже.

— Ти сам одружений, чого мене засуджуєш? — пиркаю я.

— Тому що я одружився з кохання, а не через шантаж. Ти переходиш межу, Ітане.

— Вона перша почала!

— Ні, — Стів підводиться. — Це ти все почав.

Він іде, а я залишаюся зі своїми думками. Невже я справді перегнув палицю? Та ні, маячня.

За десять хвилин починається лекція, тож я йду до аудиторії. Декан нещодавно натякнув, що мій диплом під загрозою, тож треба бодай іноді з’являтися. Я міг би просто купити цей диплом разом із деканом, але цей щур і так занадто багато жере.