2. Погроза

Він заходить до будинку з такою легкістю, ніби він господар тут. Я подумки благаю про те, щоб тітка вже була вдома. Інакше вечір може закінчитися катастрофою для мене. 

— О, це ти, Ітане? — намагаюся надати голосу впевненості, хоча серце вистрибує з грудей. — Що ти забув у моєму домі?

— Ти сама мене сюди привела, — повільно крокую назад, та Ітан йде на мене. — Чому проігнорувала мої слова? 

Погляд чоловіка виглядає достатньо божевільним, але не можу сказати, що він злий, або хоче вдарити мене. Я чудово вивчила, який погляд у чоловіка, що хоче вдарити жінку. Мій батько часто пив й часто піднімав руку на маму коли я була дитиною. 

— Я не ігнорувала, а просто була зайнята… Мені потрібно працювати, щоб вижити, Ітане. 

Здивована, що мій голос зовсім не звучить так, ніби мені страшно, хоча всередині мене все тремтить. 

— Не боїшся мене? — чоловік різко хапає мене за руки і тягне на себе. 

— А схоже, що ні? 

Роблю крок назад, оскільки ми перебуваємно некомфортно близько один до одного.

— Дуже схоже… Ти проігнорувала мої слова, а тепер ще й так нахабно дивишся мені в очі. — відводжу погляд і відчуваю, що він робить крок до мене.

— Давай мислити логічно, — розумію, що можу зробити тільки гірше, але все ж спробую. — По-перше, в мене робота. По-друге, я поняття не маю, де ти живеш. І по-третє — ми з тобою жодного разу нормально не спілкувалися, а ти раптом вимагаєш, щоб я прийшла до тебе.

— Адресу могла дізнатися в університеті, — він все ще міцно тримає мої руки.

— Я ні з ким там не спілкуюся.

— А як же та дівчина, що постійно пліткує?

Тепер я остаточно впевнена: тітки вдома немає. Інакше вона б уже давно вибігла на шум.

— Не хотіла давати їй зайвий привід для пліток.

— Зрозуміло, — Ітан нарешті відпускає мої зап’ястя. — Тоді що мені з тобою зробити?

— Відпустити? — питаю з надією у голосі. 

— Точно ні, — на його обличчі з’являється посмішка. Але вона не добра, а хижа, небезпечна. — Ти проігнорувала мене…

— Я назвала тобі три причини, чому так вчинила!

Марно. Перебивати його було помилкою. Посмішка миттєво зникає, і наступної миті я вже опиняюся притиснутою до стіни під вагою його тіла.

— Хіба ти не зрозуміла? Мені байдуже на твої причини. Якщо я сказав — ти маєш виконувати!

— Я не твоя рабиня! — звідкись береться зухвалість грубити йому в обличчя, хоча підсвідомість кричить, що це найгірша ідея.

— А хочеш нею бути?

— Ні.

— Шкода, — він наближається впритул, повільно проводить кінчиком носа по моїй щоці, а потім так само раптово відступає. — Зустрінемося завтра в університеті, Мія.

— Навіщо? — запитую в порожнечу. Він нічого не відповідає і просто зникає за дверима, залишаючи мене в стані повного шоку.

Зачиняю двері на всі замки та швидко піднімаюся до своєї кімнати. Сідаю на ліжко й намагаюся заспокоїтися. Це означає, що Ітан Грос обрав мене в якості жертви? Як розуміти його поведінку? Зустрінемося завтра в університеті? Звучить, як погроза, а не дружня пропозиція. 

З нерозумінням, що мене буде чекати завтра, я лягала відпочивати. 

Ранок. Я стою перед входом до університету й стискаю у кишені електрошокер, який купила у магазині для самозахисту декілька років тому. Зізнатися чесно, мені було страшно сьогодні йти до університету, але в мене і так забагато пропусків за цей навчальний рік, та й сьогодні починаємо готуватися до захисту дипломної роботи, я не можу пропустити таку важливу інформацію. 

— Ітана чекаєш? — повертаю голову ліворуч і помічаю Олівію, що насміхається наді мною.

— Заздриш? 

— Немає причини заздрити повії. — демонстративно хмикає. 

Йде першою на подвір'я університету, а я ледве стримуюся, щоб не штовхнути її у спину. Ця змія так дістала мене за два роки, що я готова вбити її. 

Струшую головою і рушаю так само в сторону входу в університет, немає часу забивати голову насмішками Олівії. 

Пощастило, що ми з Ітаном навчаємося на різних факультетах, хоча і схожих, — я на дизайну одягу, а він на ландшафтному дизайні. 

— Мія! — Христя махає мені з задніх рядів і я поспіхом йду до неї. 

— Привіт, — обіймаю подругу. 

— Нічого не хочеш розповісти? 

— Що саме ти хочеш почути? — знаючи Христину, вона точно не буде питати такі речі, коли нічого не знає.

— Що сталося між вами з Ітаном? 

— Думаю, — дістаю альбом з сумки, — Ти краще знаєш, що між нами сталося. 

Проблема Христини в тому, що вона постійно довіряє пліткам й сама їх розпускає. 

— От тільки не потрібно сарказму! 

— Кажи вже. 

— Ви зустрічаєтеся? 

— Що? — затуляю рот рукою, бо занадто голосно це запитала. Всі хто були в аудиторії – дивилися на мене. 

— Хіба ні? — показує мені пост в соцмережах. — Це твій будинок.. і це майже дванадцята ночі! Що чоловік буде робити у такий час біля будинку дівчини? 

Забираю в неї з рук телефон і уважно вивчаю фотографію. Це точно мій будинок, сумнівів немає. 

— Ітан виклав це в сторіз учора і майже відразу видалив. Але дехто встиг зробити скріншот… ось його нік.

Я швидко перевірила його профіль. Пусто. Лише дитяче фото на аватарці.

— Христю, досить! — мій голос звучить агресивно. Ця гра Ітана мені зовсім не подобається. — Ми не пара і навіть не друзі. Це просто збіг.

— Так я і повірила, Мія…

— Я сказала — досить! — різко збираю речі й вилітаю з аудиторії.

Заходжу за за ріг корпусу і сідаю на старий стілець, що, здається, тримається на чесному слові. Голова йде обертом. Невже навіть Христина, яка врятувала мене три роки тому, тепер буде насміхатися? Я закидаю голову назад, борючись зі сльозами.

— Якщо збираєшся тут ревіти, то краще провалюй, — лунає грубий голос поруч.

— Чорт! — я підскакую. — Ти налякав мене!

— Я теж не в захваті від цієї зустрічі.