1. Пілотна

“Холодний вітер пробирає тіло аж до кісток, а весняна куртка зовсім не рятує від такого морозу. Моя коротка спідниця й порвані капронові колготки, також не підходять для такої погоди. На щоках замерзають сльози, а губи тремтять від холоду. 

— Скільки за годину? — біля мене зупиняється білий nissan. — Глуха?

— Я не повія, козел! 

— А по зовнішньому вигляду не скажеш. — хмикає, зачиняє вікно машини й рушає собі далі. 

Зупиняюся на мосту. Мене більше нічого не тримає у цьому житті... Я трималася за Крістіана... але після цієї ночі в мене нікого не залишилося. Впевнено перелізаю перило, дивлюся на темну воду внизу, що спокійно тече... і стрибаю, не думаючи, що буде далі."

— Чорт! — різко відкриваю очі й помічаю десятки пар очей, що, звичайно, дивляться на мене. — Вибачте, — сідаю назад. 

— Мія Баркер, — викладач також дивиться на мене. — Ви знову заснули на моїй лекцій?

— Вибачте.

Мої вибачення тут не допоможуть, цей старий пінь точно відправить мене до декана. 

— Не переді мною будеш вибачатися. Бери речі і йди в деканат, нехай там вирішують, що з тобою робити, Мія! 

— Так, сер! — він ненавидить, коли до нього так звертаються, тож я не могла не назвати його так. 

Помічаю співчутливий погляд Христі й виходжу з аудиторії. Що ж, від ще одного походу в деканат, мені гірше не стане, але потрібно поспішити, якщо не хочу ще більше проблем. Проте, не з моїм везінням було б, спокійно дійти до потрібного місця. На повороті я врізаюся в когось, не втримую балансу й плюхаюсь прямісінько на дупу.  

— Ауч, — рука досить сильно починає боліти. — Чорт...

— Обережніше можна?! — підіймаю голову на того, в кого врізалася і розумію, що це Ітан Грос власною персоною. 

Швидко встаю з підлоги сама, бо він точне не простягне "руку допомоги" 

— Вибач, я не хотіла, це випадковість, — намагаюся пройти повз нього, але він ловить мене за комір мого жакета.  — Що таке? Я трохи поспішаю. 

— Так просто підеш? 

— Я вибачилася, що не так? — поглядом вказує на підлогу, там лежить телефон, мій у кишені, отже – це його. — Тримай. — піднімаю й віддаю чоловіку. 

Намагаюся продовжити шлях до деканату, але на цей раз мені не дають проходу двоє його друзів. 

— А на це раз що? — повертаюся до Ітана. 

— Дев'ята вечора, сьогодні.. в мене вдома. 

— Що? 

— Не прийдеш і тоді… Тобі краще не знати, що тоді. — злісно посміхається і йде геть. Його друзі за ним.

З хвилину я стою на місці й не можу зрозуміти, що тільки-но сталося. Дев'ята вечора, у нього вдома? Та ж я навіть адресу його не знаю! Що за псих? 

Лунає дзвінок і я розумію, що запізнююся до декана. Швидкими кроками доходжу до кабінета, двічі стукаю, чую коротку відповідь і заходжу. 

За двадцять хвилин виходжу з кабінету декана й на мене відразу налітає Христина. 

— Що він сказав?! — подруга занадто збентежена, навіть я не настільки, хоча це мене сварили "за агресивну поведінку". 

— Та нічого такого. Сказав, що ще один прокол й мене виженуть з університету і бллаблабла...

— Та я не про декана! — б'є мене по руці, що й так болить після падіння. — Я про Ітана Гроса!

— Звідки ти знаєш? — зиркаю на подругу. 

— Мія, ти як маленька, — дістає телефон і показує фотографію, де ми з Ітаном у коридорі розмовляємо. — У цього університеті повсюди очі та вуха.

— Як прекрасно, — саркастичним тоном, — Не університет, а мрія!

Якщо чесно, то цей університет вже добряче набрид мені, тут постійно відбувається хаос, неможливо нормально навчатися, а все через Олівію та її крутих, — у кавичках, — подруг. 

— То про що ви розмовляли? 

— Ми просто випадково зіштовхнулися у коридорі, нічого більше! 

— Просто скажи, що він сказав. 

— Христя, годі тобі, — зупиняюся. — Досить розпускати плітки! Не здається, що це вже занадто? 

— Я просто спитала, що сказав Ітан.. 

— Щоб потім розповісти іншим… Ми дружимо зі школи, тож я прекрасно знаю, навіщо ти хочеш це знати. 

— Що поганого у плітках? 

— Не здогадуєшся? — йдемо далі. 

— Про Ітан ходить купа пліток, ти знаєш їх? 

— Я не збираюся тебе слухати, — дістаю навушники і підключаю до телефону. — До завтра, Христино.

— Але ж… 

Далі я вже не слухала подругу. Чи знаю я, які ходять чутки про Ітана? Звісно що так. Чи вірю я в них? Ні. У жодної з тих пліток немає доказів. Про мене також ходять плітки, що я повія, але це не правда. Про Ітана ж кажуть, що він вбивця, наркоторговець, тримає у підвалі боржників, а потім вбиває... і ще кажуть, що він має кімнату для брудних ігор, у своєму будинку. А найбільш улюблена історія всіх, це те, що Ітан вбив свою родину. Іншими словами – йому створили образ жахливої людини, що немає моральних цінностей.