Частина 34 Останній крок

— Я знаю.

Він сказав це так спокійно, що я навіть насупилася.

— Тоді навіщо ти все ускладнюєш?

— Бо ти знову тікаєш.

— Я нікуди не тікаю.

Я зробила крок убік, але Сергій раптом перехопив мене за руку.

— Сергію…

— Ходімо.

— Куди?

— Поговоримо там, де нам ніхто не заважатиме.

— Ні.

Я спробувала звільнити руку.

— Тут нормально.

— Віто.

У його голосі з’явилася твердість.

Я ще встигла побачити, як він озирнувся на зал, а потім знову подивився на мене.

І перш ніж я зрозуміла, що він задумав, Сергій різко нахилився й підхопив мене на плече.

— Ти що робиш?!

Я від несподіванки вчепилася руками в його спину.

— Сергію! Постав мене!

— Перестанеш тікати — поставлю.

— Я не тікаю!

— Саме це ти й робиш.

Він спокійно рушив коридором.

Я відчула, як обличчя буквально спалахує від сорому.

— Якщо нас хтось побачить…

— Побачить.

— Ти ненормальний.

— Можливо.

— Сергію!

Він навіть не зупинився.

За кілька секунд ми опинилися біля дверей його кабінету. Сергій відчинив їх, зайшов усередину й лише тоді обережно поставив мене на підлогу.

Я одразу відступила на крок і поправила сукню.

— Ти зовсім знахабнів?

Він зачинив двері.

І повернувся до мене.

— Зате тобі більше нікуди тікати.

Я сердито подивилася на нього.

— Я тебе ненавиджу.

Сергій ледь усміхнувся.

— Ні.

— Не вирішуй за мене.

— Тоді скажи мені в очі, що між нами нічого немає.

Я відкрила рот.

Але слова так і не з’явилися.

Сергій кілька секунд дивився на мене, ніби чекав відповіді.

Але так і не дочекався.

Він різко скоротив відстань між нами, взяв мене за шию й уп’явся поцілунком у мої губи.

Я завмерла від несподіванки.

У голові стало порожньо.

Я навіть не встигла зрозуміти, що відбувається.