Частина 35 Між нами

Його губи були гарячими, вимогливими, зовсім не схожими на нього. 

Я вперлася долонями йому в груди.

— Сергію…

Він на мить відсторонився.

Наші погляди зустрілися.

У його очах уже не було тієї спокійної впевненості. Там було щось значно небезпечніше — те, що він занадто довго стримував.

— Скажи, щоб я зупинився, — тихо промовив він.

Я дивилася на нього, намагаючись знайти в собі хоч одну тверезу думку.

Але замість відповіді сама схопила його за сорочку.

Цього вистачило.

Сергій знову нахилився до мене, і цього разу я відповіла на поцілунок.

Міцніше.

Сміливіше.

Його рука ковзнула до моєї талії, притягуючи ближче, а я відчула, як серце шалено б'ється десь у горлі.

Він відсторонився лише на кілька сантиметрів.

— Ось тепер ти не тікаєш.

Я важко вдихнула.

— Не дратуй мене.

На його губах з'явилася коротка усмішка.

— А ти все одно залишилася.

Я хотіла щось відповісти.

Справді хотіла.

Але він знову поцілував мене — цього разу повільніше, ніби даючи мені можливість передумати.

Я не передумала.

Навпаки — обхопила його за шию й сама потягнула до себе.

І в ту мить усі слова, якими ми так довго прикривалися, стали абсолютно непотрібними.

Я ще кілька секунд тримала його за шию, ніби боялася, що варто лише відпустити — і все це зникне.

Сергій повільно відсторонився. Не далеко. Лише настільки, щоб подивитися мені в очі.

— Ти зараз шкодуєш? — запитав він тихо.

Я похитала головою.

— Ні.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді чому дивишся на мене так, ніби я щойно зруйнував тобі життя?

— Бо ти його ускладнив.

— Я?

— А хто ще?

Він тихо засміявся, і від цього сміху напруга між нами трохи відступила.

Я опустила погляд на його сорочку. Вона була трохи пом'ята після того, як я вчепилася в неї.

— Подивись, що ти зі мною зробив.

— Наскільки я пам'ятаю, — він глянув на свою сорочку, — ти брала в цьому активну участь.

Я підняла на нього очі.

— Самовпевнений.

— Ти ж не скаржишся.

Я хотіла відповісти щось колюче, але не встигла.

Сергій обережно прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Цього разу його дотик був зовсім іншим — ніжним, майже несміливим.

— Віто…

Я завмерла.

— Що?

Він кілька секунд просто дивився на мене.

— Я не хочу, щоб ти думала, ніби цей поцілунок щось від тебе вимагає.

У грудях щось дивно стиснулося.

— Я знаю.

— Ні. Я хочу, щоб ти справді знала.

Його великий палець ледь торкнувся моєї щоки.

— Мені достатньо того, що ти сама до мене потягнулася.

Я усміхнулася, намагаючись приховати хвилювання.

— Не звикай.

— Пізно.

Я тихо засміялася.