Частина 32 «Не просто друзі»

Минуло три дні.

Я практично жила в майстерні.

Весілля забрало весь час, всі думки, всі сили.

І це було навіть добре.

Бо не залишалося місця для зайвого.

Аня, як завжди, жартувала, підколювала і в якийсь момент просто зібралася та поїхала на замовлення — ювілей якоїсь компанії.

Я лише кивнула.

Мені було не до цього.

З самого ранку я перевіряла кожну деталь.

Композиції.

Арки.

Стіл молодят.

Букети для гостей.

Все мало бути ідеально.

І було.

Наречена світилася від щастя.

— Це навіть краще, ніж я уявляла, — сказала вона, стискаючи мої руки. — Залишайся на вечір, будь ласка.

Я усміхнулася.

— Дуже рада, що вам подобається. Але, на жаль, у мене ще робота.

Це була напівправда.

Я просто не хотіла залишатися.

Не хотіла змішувати свою роботу з чужим святом.

Занадто особисто.

Занадто… не про мене.

Я ще раз оглянула зал.

Все на своїх місцях.

Ідеально.

Можна їхати.

Я вже взяла сумку, розвернулася до виходу…

І зупинилася.

Сергій.

Дідько.

Він стояв трохи осторонь.

У костюмі.

Спокійний, як завжди.

Але погляд одразу знайшов мене.

Наче він знав, що я тут.

Наче чекав.

Всередині все різко стиснулося.

— Не зараз… — тихо видихнула я собі під ніс.

Але пізно.

Він уже рушив у мій бік.

Кроки рівні.

Впевнені.

Без поспіху.

Я на секунду подумала втекти.

Серйозно.

Просто вийти і не озиратися.

Але не встигла.

— Не думав, що ти будеш тут, — сказав він, зупинившись навпроти.

Я ледь усміхнулася.

Професійно.

— Це моя робота.

— Я вже зрозумів.

Пауза.

Незручна.

Ніби в повітрі зависло щось більше, ніж просто слова.

— Гарно зроблено, — додав він, кидаючи погляд на зал. — Дуже.

— Дякую.

Коротко.

Без зайвого.

Я зробила крок убік.

— Мені вже треба йти.

— Віт.

Я завмерла.

Навіть не обертаючись.

— Що? — тихо.

Кілька секунд тиші.

— Ми можемо поговорити?

Серце вдарило сильніше.

Я заплющила очі на мить.