Частина 31 «Те, чого я не хочу бачити»

Я різко підняла на неї очі.

— Що з тобою сталося, Аню?

— Зі мною нічого, — вона знизала плечима, але дивилася прямо. — Але з вами точно щось сталося.

— Ні.

Коротко. Жорстко.

Вона ледь усміхнулася.

— Віт, я побачила ще в суботу. Між вами щось є.

Я відвела погляд.

— Тобі здалося.

— Мені? — вона тихо видихнула. — Я не настільки сліпа.

Пауза зависла між нами.

Важка.

— Стоп, — раптом сказала я, знову глянувши на неї. — Тобі Сергій подобається ж.

Вона не відвела очей.

— Так.

І це “так” було спокійне.

Чесне.

Без гри.

У мене всередині щось стиснулося.

— Але… — вона зробила крок ближче, — кохає він тебе, Віта.

Тиша.

Я навіть не одразу зрозуміла, що дихання збилося.

— Не говори дурниць, — тихіше, ніж хотіла.

— Це не дурниці.

— Аня.

— Ти не бачиш, як він на тебе дивиться?

Я стиснула руки.

— Він просто…

— Не “просто”, — перебила вона. — І ти це знаєш.

Я різко відвернулася до столу.

Квіти.

Стрічки.

Все те саме.

Тільки вже не заспокоює.

— Це нічого не означає, — сказала я.

— Тоді чому ти так реагуєш?

Я замовкла.

Бо відповідь була.

І вона мені не подобалася.

Аня стала поруч, трохи м’якше.

— Я не злюся, — тихо сказала вона. — Чуєш?

Я повільно глянула на неї.

— Мені він подобається, так. Але я не дурна.

Ковток повітря.

— Я бачу, коли людина дивиться не на мене.

Це вдарило точніше, ніж будь-які слова.

— І ти теж бачиш, — додала вона.

Я опустила очі.

— Я не хочу це бачити.

Чесно.

Вперше за розмову.

Аня ледь усміхнулася.

Сумно.

— Але це вже є, Віт.

Тиша знову накрила кімнату.

Тільки тепер інша.

Не напружена.

А… неминуча.

— І що ти пропонуєш? — тихо спитала я.

Вона знизала плечима.

— Нічого.

Пауза.

— Просто не бреши собі.

 Заплющила очі на секунду.

Я різко видихнула і похитала головою.

— Згадай, як він говорив про кохання… — голос став тихішим, але твердішим. — Що він “старий” для нього. Що це вже не для нього. І що ми лише друзі. Розумієш, Ань?

Аня уважно дивилася на мене.

Не перебивала.

І це дратувало ще більше.

— Люди багато чого говорять, — нарешті сказала вона спокійно.

— Ні, — я різко підняла очі. — Він не просто “говорив”. Він це підкреслював. Чітко. Спеціально.

— Або переконував себе, — тихо відповіла вона.

Я на секунду завмерла.

— Це різне.

— Це якраз одне й те саме, Віт.

Я стиснула губи.

— Він не поводиться як людина, яка… — я запнулася. — Яка кохає.

Аня ледь нахилила голову.

— Серйозно?

Пауза.

— Ти зараз про кого говориш? — додала вона. — Про того, хто щойно стояв тут і дивився на тебе так, ніби інших людей у кімнаті немає?

Я нічого не відповіла.

— Про того, хто запам’ятовує, як ти працюєш, що ти обираєш, як ти думаєш? — продовжила вона. — Про того, хто замовляє “неідеальний” букет, бо знає, що ти зрозумієш?

— Це співпадіння.

— Це не співпадіння.

Я різко відвернулася.

— Ти просто хочеш це так бачити.

— Ні, — спокійно. — Це ти не хочеш.

Тиша.

Густа.

Неприємна.

— Добре, — видихнула я. — Навіть якщо ти права.

Слова давалися важко.

— Що далі?

Аня не одразу відповіла.

— Нічого “далі”, — тихо сказала вона. — Це вже не про нього.

Я нахмурилася.

— А про що?

Вона подивилася прямо.

— Про тебе.

Пауза.

— Ти або визнаєш, що тобі не все одно… — вона трохи знизила голос, — або будеш далі ховатися за “він так сказав”.

Я стиснула пальці сильніше.

— Це не хованки.

— Це страх, Віт.

Я різко глянула на неї.

— Ні.

Вона не відвела погляду.

— Так.

І це “так” було настільки спокійним, що сперечатися стало складніше.

— Ти боїшся не його, — тихо додала Аня. — Ти боїшся, що це взаємно.

Я завмерла.