Частина 30 «Бордові відтінки»

Я обережно підрізала стебло і вставила ще одну гілку зелені.

Евкаліпт.

Запах став трохи глибшим.

Свіжішим.

Мовчання затягнулося.

Аня сперлася на стійку, спостерігаючи за нами з тим самим виразом, який означав: мені вже все ясно, але я ще подивлюся, як ви будете це заперечувати.

— Це ж не просто “букет”, правда? — раптом сказала вона.

Я навіть не підняла голову.

— У нас всі букети не просто “букети”.

— Я не про це, — вона примружилась. — Я про те, що тут зараз відбувається.

— Тут зараз відбувається робочий процес, — спокійно відповіла я.

— Ага, звісно, — тихо протягнула Аня.

Сергій ледь усміхнувся.

Я це відчула, навіть не дивлячись.

— Можна додати щось… менш очевидне? — сказав він.

Я нарешті підняла на нього очі.

— Наприклад?

— Щоб не одразу зрозуміли, який це настрій.

Я на секунду задумалась.

Потім потягнулася до темніших квітів.

Глибокий винний відтінок.

Майже бордовий.

Додала кілька гілок.

Композиція одразу змінилася.

Стала… складнішою.

— Так краще, — тихо сказав він.

— Так чесніше, — відповіла я.

Наші погляди зустрілися.

І зависли.

На секунду довше, ніж потрібно.

Аня різко відштовхнулася від стійки.

— Так, все, я більше не можу мовчати, — сказала вона. — Ви двоє зараз виглядаєте як люди, які говорять про квіти, але насправді ні.

Я видихнула.

— Аня.

— Що “Аня”? — вона підняла руки. — Я нічого не сказала!

— От саме.

Сергій тихо засміявся.

І цей звук…

Він був занадто знайомий.

Занадто теплий.

— Ти завжди була такою? — раптом спитав він, дивлячись на мене.

— Якою? — коротко.

— Контрольованою.

Я трохи нахилила голову.

— А ти завжди задаєш питання, на які не хочеш чути відповіді?

Коротка пауза.

Він зробив ще півкроку ближче.

— Навпаки.

І знову цей погляд.

Наче він не про букет.

І не про розмову.

Аня тихо прошепотіла:

— Я зараз піду зроблю вигляд, що мені треба на склад…

— Стій, — одночасно сказали ми з ним.

Ми обоє замовкли.

На секунду.

І я перша відвела погляд.

— Залишся, — додала вже спокійніше. — Тут ще роботи багато.

Аня усміхнулася.

— О, тепер я точно залишаюсь.

Я закінчила композицію, обережно вирівняла стрічку і подала букет Сергію.

— Готово.

Він не взяв одразу.

Спочатку подивився.

Довго.

Ніби запам’ятовував.

— Ти змінилася, — тихо сказав він.

Я стиснула пальці на стільниці.

— Люди змінюються.

— Не всі.

— Значить, тобі пощастило.

Він нарешті взяв букет.

Наші пальці на мить торкнулися.

І цього вистачило.

Щоб всередині знову стало… неспокійно.

— Дякую, — сказав він.

— Будь ласка.

Звичайні слова.

Абсолютно звичайні.

Але між ними…

Було занадто багато всього.

Він ще на секунду затримався.

Наче хотів щось сказати.

Але не сказав.

Розвернувся до дверей.

Аня провела його поглядом, потім повільно повернулася до мене.

Тиша.

Кілька секунд.

— Ну що, — нарешті сказала вона, — “просто клієнт”, так?

Я закрила блокнот.

— Саме так.

Вона підняла брову.

— Ага.

Я відвернулася до квітів.

Але руки вже не працювали так рівно, як зранку.

Бо щось всередині знову зрушило.